Розділ 10. «Він перестав жартувати»

Наступного дня я вперше зрозуміла, що звикла до нього.

Не до наших побачень. Не до камер, переглядів, коментарів чи того, що половина університету вже, здається, знала про наш «роман». Я звикла до самого Теодора. До його повідомлень зранку. До дурних жартів посеред серйозної розмови. До того, як він навмисно дратував мене, а потім робив вигляд, що взагалі ні до чого. До його звички забирати в мене останню картоплю фрі, а потім урочисто заявляти, що це «перевірка на щедрість». До того, як він дивився на мене, коли думав, що я не помічаю.

І, мабуть, саме тому я відчула, що щось не так, ще до того, як він щось сказав.

Ми сиділи на лавці біля університету. Навколо шуміли студенти, хтось поспішав на пару, хтось стояв із кавою, хтось голосно обговорював учорашню вечірку. Звичайний день. Такий самий, як сотні інших.

Тільки Теодор був незвично тихим.

Я подивилася на нього.

— Ти сьогодні мовчиш.

— Буває.

— У тебе температура?

Він ледь усміхнувся.

— Ні.

— Тоді що сталося?

— Нічого.

Я скривилася.

— Не кажи «нічого».

— Чому?

— Бо ти кажеш це тільки тоді, коли щось є.

Він подивився на мене.

І цього разу не пожартував.

Я чекала.

Він мовчав.

— Теодоре?

— Я думаю про вчора.

— Про ресторан?

— Про все.

Я повільно відклала телефон.

— Щось не так?

Він провів рукою по волоссю.

— Ти пам'ятаєш, як ми все це почали?

— З дуже поганої ідеї?

— Так.

— З моєї дуже поганої ідеї.

— Точно.

Я усміхнулася.

Він — ні.

І це мене насторожило.

— Я думав, що сім побачень будуть просто грою, — продовжив він. — Ми знімемо відео, люди подивляться, твій блог знову набере популярність, ми посміємося, а через тиждень кожен піде своєю дорогою. Все просто.

Я мовчала.

— Але тепер я не впевнений, що хочу, щоб усе закінчилося через три дні.

Серце в мене забилося сильніше.

Я намагалася відповісти легко.

Як завжди.

— Можемо продовжити.

Він подивився на мене.

— Після челенджу?

— Так.

— А якщо ти не захочеш?

Я відкрила рот, але не знайшла відповіді.

Він відвів погляд.

— Ось і я про це.

— Чому ти вирішив, що я не захочу?

— Бо спочатку ти навіть не хотіла зі мною сидіти за одним столом.

— Це було до того, як я зрозуміла, що ти не настільки нестерпний.

— Дякую.

— Будь ласка.

На мить він усміхнувся.

Але дуже швидко знову став серйозним.

— Елеоноро, я не хочу бути для тебе просто хлопцем із блогу.

Я завмерла.

Це прозвучало зовсім не так, як його звичайні слова.

Без усмішки.

Без підколу.

Без звичного «не сприймай мене серйозно».

— Ти не просто хлопець із блогу, — тихо сказала я.

— Тоді хто?

Я подивилася на нього.

— Не знаю.

— От саме.

Я відчула, як усередині щось неприємно стиснулося.

— Я боюся, — сказала я.

Він одразу подивився на мене.

— Чого?

Я зробила вдих.

— Що все це закінчиться.

Він мовчав.

— Спочатку я думала, що це буде смішно. Що ми зробимо сім побачень, люди подивляться, я врятую блог, а потім усе повернеться до нормального життя. Але тепер… — я замовкла, підбираючи слова. — Тепер я не знаю, де закінчується наша гра.

Теодор опустив очі.

— Я теж.

— І це страшно.

— Знаю.

— Бо якщо це справжнє…

Я не договорила.

— То що? — тихо запитав він.

Я стиснула пальці.

— Тоді ми можемо втратити це.

— А якщо воно несправжнє?

Я подивилася на нього.

— Тоді ми все одно його втратимо.

Між нами повисла тиша.

Цього разу вона була зовсім іншою.

Не незручною.

Не смішною.

Справжньою.

Теодор дивився кудись убік, а я раптом помітила, що він стискає кулак.

— Ти знаєш, чого я найбільше не люблю? — запитав він.

— Чого?

— Коли люди думають, що якщо щось почалося як жарт, то воно не може стати серйозним.

Я нічого не сказала.

— Я спочатку справді жартував, — продовжив він. — Мені подобалося тебе дратувати. Мені подобалося, що ти злишся. А потім я почав чекати, коли ти напишеш. Почав помічати, що ти втомлена, навіть коли кажеш, що все нормально. Почав запам'ятовувати дурниці, які ти говориш. І вчора в ресторані я зрозумів, що мені взагалі не хочеться, щоб це було фіктивним.

Я відчула, як до очей підступили сльози.

Не тому, що мені було сумно.

Просто я не очікувала почути це від нього.

Теодор помітив.

— Не плач.

— Я не плачу.

— Елеонора.

— Просто очі.

— Звичайно.

Я засміялася крізь сльози.

— Ось. Ти знову жартуєш.

— Намагаюся.

— А я думала, ти перестав.

Він подивився на мене.

— Ні. Просто зараз мені страшно жартувати.

Це змусило мене замовкнути.

Я витерла очі рукавом.

— Ти боїшся?

— Так.

— Чого?

Він кілька секунд мовчав.

— Що ти прокинешся через три дні й скажеш: «Ну все, челендж закінчився».

Я похитала головою.

— Я так не скажу.

— Звідки ти знаєш?

— Бо не хочу.

Він подивився на мене так, ніби саме цього й чекав.

— Тоді що ти хочеш?

Я усміхнулася.

— Не знаю.

— Ти дуже часто це кажеш.

— Бо це правда.

— А я хочу знати.

— Що саме?

— Чи є в мене шанс.

Мені стало важко дихати.

Я подивилася на нього.

Він був зовсім поруч.

Без своєї звичної впевненості.

Без зухвалої посмішки.

Просто Теодор.

Хлопець, який раптом перестав грати.

— Є, — сказала я.

Він ледь усміхнувся.

— Добре.

— Але я не обіцяю, що все буде легко.

— Я й не хочу легко.

— Чому?

— Бо з тобою легко ніколи не було.

Я засміялася.

— Це зараз був комплімент?

— Найкращий, який у мене є.

— Жахливий.

— Але ти усміхаєшся.

— Так.