Розділ 9. «Побачення №4 — ресторан»

Я зрозуміла, що з нашими побаченнями щось пішло не так, коли почала чекати на них.

Не просто згадувати, що в календарі є ще одне фіктивне побачення.

Не думати про те, що потрібно зняти нове відео.

Не переживати через перегляди.

Я чекала саме на нього.

На Теодора.

І це було дуже незручно визнавати навіть самій собі.

Особливо після того, як ми вчора сиділи в бібліотеці й люди навколо вже дивилися на нас так, ніби ми були парою щонайменше кілька місяців.

Я відкрила шафу й хвилин десять дивилася на одяг.

— Просто побачення, — пробурмотіла я.

Взяла одну сукню.

Поклала назад.

Взяла іншу.

Знову поклала.

— Фіктивне.

Ще одну.

— Абсолютно фіктивне.

Я подивилася на себе в дзеркало.

— Тоді чому ти так довго вибираєш?

Я не мала відповіді.

Телефон завібрував.

Теодор:

О сьомій будь готова.

Я:

А куди ми йдемо?

Він:

У ресторан.

Я:

Який?

Сюрприз.

Ти можеш хоча б сказати, як вдягатися?

Відповідь прийшла через кілька секунд.

Гарно.

Я насупилася.

Це дуже неконкретно.

Ти завжди гарно виглядаєш.

Я втупилася в екран.

— Ні.

Поклала телефон.

Через три секунди взяла назад.

Перечитала.

Усміхнулася.

— Ні, Елеоноро. Заспокойся.

О сьомій без десяти я вже стояла біля дзеркала.

На мені була проста світла сукня, волосся спадало на плечі, а в руках я крутила маленьку сумочку.

Я ще раз подивилася на себе.

— Нормально.

Телефон завібрував.

Я внизу.

Серце чомусь зробило маленький стрибок.

Я швидко вийшла.

Теодор стояв біля машини.

І цього разу він виглядав зовсім інакше.

Темні штани, біла сорочка, піджак.

Я зупинилася.

Він подивився на мене.

І теж на кілька секунд замовк.

— Привіт, — сказала я.

— Привіт.

— Ти…

Я замовкла.

— Що?

— Нічого.

— Хотіла сказати, що я гарно виглядаю?

— Ні.

— Шкода.

— Я хотіла сказати, що ти сьогодні дуже серйозний.

Він усміхнувся.

— А ти сьогодні дуже гарна.

Я опустила погляд.

— Дякую.

— Ти знову почервоніла.

— Я не почервоніла.

— Почервоніла.

— Це через холод.

— На вулиці тепло.

— Теодоре.

— Добре.

Він відчинив дверцята.

— Прошу.

Я сіла.

— Ти сьогодні надто ввічливий.

— А що?

— Нічого. Просто незвично.

— Може, сьогодні я вирішив поводитися як джентльмен.

— На четвертому побаченні?

— Треба ж колись починати.

Я посміхнулася.

— Подивимося.

Ресторан виявився невеликим і дуже затишним.

Не тим місцем, де все блищить настільки, що страшно торкатися виделки.

Тут були теплі лампи, дерев'яні столи, великі вікна й тиха музика.

Я оглянулася.

— Тут красиво.

— Я знав, що тобі сподобається.

— Звідки?

— Я слухаю, коли ти говориш.

Я подивилася на нього.

— Коли я це казала?

— Тиждень тому.

— Ти пам'ятаєш?

— Пам'ятаю.

Ми сіли за столик.

Я відкрила меню.

— Тут усе дуже дороге.

— Не дивись на ціни.

— Я завжди дивлюся на ціни.

— Сьогодні ні.

— Теодоре…

— Сьогодні я запросив тебе.

— Але…

— Без «але».

Я зітхнула.

— Добре.

Офіціант підійшов.

Ми замовили пасту, салат і напої.

Коли він пішов, я подивилася на Теодора.

— Чому саме ресторан?

— Хотів нормально з тобою поговорити.

— Ми й так багато говоримо.

— Не так.

— А як?

Він трохи помовчав.

— Без камери.

Я завмерла.

— Ти не хочеш знімати?

— Сьогодні ні.

— Але блог…

— Блог переживе один вечір.

Я усміхнулася.

— Це каже хлопець, який учора змусив мене зробити десять фотографій.

— Ті фотографії були хороші.

— Ти просто хотів перегляди.

— І отримав.

— Самовпевнений.

— Ти ж знала.

Їжа приїхала досить швидко.

Я накрутила пасту на виделку й уже хотіла спробувати, коли помітила, що Теодор дивиться на мене.

— Що?

— Нічого.

— Ти сьогодні часто кажеш «нічого».

— Я просто дивлюся.

— На що?

— На тебе.

— Навіщо?

— Не знаю.

Я посміхнулася.

— Дуже переконливо.

— А ти хочеш, щоб я придумав причину?

— Ні.

— Тоді не питай.

Я похитала головою.

— Ти неможливий.

— Але ти тут.

— На жаль.

— Неправда.

Я вже хотіла відповісти, коли помітила, що він перестав їсти.

— Що сталося?

— Нічого.

— Знову?

Він усміхнувся.

— Просто подумав.

— Про що?

— Про те, що ти завжди спочатку кажеш, що тобі нічого не треба, а потім забуваєш поїсти.

Я нахмурилася.

— Я не забуваю.

— Минулого разу ти з'їла половину солодкої вати й сказала, що це вечеря.

— То було в парку.

— Саме тому.

Він посунув до мене тарілку із салатом.

— Їж.

Я подивилася на нього.

— Ти зараз серйозно?

— Так.

— Ти що, моя мама?

— Ні.

— Тоді не командуй.

— Я не командую.

— А що це?

— Турбота.

Одне слово.

Просте.

Але я чомусь замовкла.

Теодор теж нічого не сказав.

Просто продовжив їсти.

А я дивилася на нього й раптом зрозуміла, що це був зовсім не той хлопець, якого я знала на початку.

Той Теодор любив підколювати мене.

Любив вигравати суперечки.

Любив робити вигляд, що його нічого не хвилює.

А цей…

Цей помічав, чи я поїла.

Пам'ятав, що я люблю.

Знав, що мені подобається.

І чомусь це лякало більше, ніж усі його жарти.

— До речі, — сказала я, щоб не думати про це, — у мене є питання.

— Яке?

— Твоя двоюрідна сестра.