Розділ 8. «Побачення №3 — бібліотека»

Я завжди думала, що бібліотека — це одне з тих місць, де зі мною точно не може трапитися нічого дивного.

Тиша. Книги. Столи. Люди, які приходять сюди або вчитися, або робити вигляд, що вчаться.

Жодних каруселей.

Жодної солодкої вати.

Жодного Теодора Блеквуда.

Принаймні я так думала.

— Ти серйозно привів мене сюди? — запитала я, коли ми зупинилися перед університетською бібліотекою.

Теодор засунув руки в кишені й подивився на мене так, ніби я поставила дуже дивне запитання.

— А куди ще?

— Не знаю. Куди завгодно.

— Наприклад?

— Кіно.

— Там темно.

— Кафе.

— Ми вчора їли піцу.

— Парк.

— Ми вже були.

— Тоді просто прогулятися.

— Це не побачення.

Я підняла брову.

— А бібліотека — побачення?

— Ти сама погодилася на третє.

— Я погодилася на третє побачення. Я не погоджувалася на третє побачення з підручниками.

— Тут є не тільки підручники.

— Справді?

— Уяви собі.

Я глянула на нього з підозрою.

— Ти щось задумав.

— Постійно.

— Мене це вже лякає.

— Не бійся. Сьогодні я пристойний.

— Ти вчора теж так казав.

— І що?

— Через годину ти намагався запхати мені солодку вату в волосся.

— Це була помста.

— За що?

— За те, що ти зробила зі мною.

— Я лише торкнулася твоєї носа.

— Це була атака.

Я не втрималася й засміялася.

— Ти неможливий.

— А ти все одно прийшла.

На це я вже нічого не відповіла.

Бо він мав рацію.

Я справді прийшла.

І, що було ще гірше, я чекала цього вечора.

Усередині бібліотеки було тихо.

Настільки тихо, що мої кроки здавалися гучнішими, ніж зазвичай.

Я зняла телефон із беззвучного режиму й одразу побачила десятки повідомлень.

Блог знову активно зростав.

Після нашого відео з парку люди буквально не давали мені спокою.

«Коли наступне відео?»

«Теодор уже закоханий, це очевидно».

«Елеонора, скажи чесно, це ще фіктивні стосунки?»

Я швидко заблокувала екран.

Теодор ішов поруч.

— Що там?

— Нічого.

— Коментарі?

— Так.

— Погані?

— Ні.

— Тоді чому ти сховала телефон?

Я подивилася на нього.

— Бо ти любиш читати те, що люди пишуть про тебе.

— Неправда.

— Ти вчора двадцять хвилин читав коментарі.

— Я аналізував аудиторію.

— Ти сміявся з коментаря про нашого майбутнього собаку.

— Це був хороший коментар.

— Там було написано, що ти виглядаєш як чоловік, який забуде погодувати собаку.

— Я не забуду.

— Ти навіть власну каву іноді забуваєш.

— Кава не гавкає.

Я ледве не засміялася вголос.

Бібліотекарка одразу підняла голову.

Ми обоє замовкли.

Теодор нахилився до мене.

— Тихо.

— Це ти мене розсмішив.

— А ти смієшся занадто голосно.

— Я?

— Так.

— Я взагалі тиха людина.

Він подивився на мене.

— Елеонора.

— Що?

— Ти вела блог, де сорок хвилин розповідала, як твій колишній однокласник неправильно вимовив слово «авокадо».

— Це був важливий випадок.

Він прикрив рот рукою, щоб не засміятися.

Я теж.

І бібліотекарка знову подивилася на нас.

Цього разу ми вже навіть не сперечалися.

Просто пішли далі.

— Тобі сюди, — сказав Теодор.

— Звідки ти знаєш?

— Я тут був.

— Навіщо?

— Вчився.

Я зупинилася.

— Ти?

— Що?

— Ти вмієш учитися?

Він поклав руку на груди.

— Це було боляче.

— Я просто не уявляю тебе серед книжок.

— Я багатогранний.

— Ти скоріше багатослівний.

— Теж непогано.

Ми сіли за дальній стіл.

Навколо було лише кілька людей.

Я відкрила ноутбук.

— Нам потрібно щось зняти сьогодні.

— Нам?

— Для блогу.

— А.

Він відкинувся на стільці.

— Я думав, сьогодні ми просто проводимо час.

Я подивилася на нього.

— А хіба ні?

— Ні. Я просто уточнюю.

— Теодоре.

— Що?

— Ти сам сказав, що треба зробити фото.

— Точно.

Він дістав телефон.

— Давай тебе сфоткаю.

— Зараз?

— Так.

— Навіщо?

— Буде багато переглядів.

Я скептично подивилася на нього.

— Ти раптом став маркетологом?

— Я вчуся.

— Де?

— На твоїх відео.

— Оце вже страшно.

Він підняв телефон.

— Сядь нормально.

— Я нормально сиджу.

— Ні.

— А як треба?

— Ось так.

Він пересів навпроти мене й трохи посунув книгу.

— Візьми її.

— Навіщо?

— Для атмосфери.

— Я зараз виглядатиму так, ніби я справді прийшла сюди читати.

— А ти хіба не читаєш?

— Я читаю.

— Тоді не скаржся.

Я взяла книгу.

— Так?

— Так.

Клац.

— Ще раз.

Клац.

— Усміхнися.

— Я не хочу.

— Тоді не усміхайся.

Клац.

Я подивилася на нього.

— Що?

— Нічого.

— Ти знову дивно дивишся.

— Просто фото хороше.

— Покажи.

Він повернув телефон.

На екрані була я.

І я мусила визнати — фото справді вийшло гарним.

— Непогано.

— Я ж казав.

— Можеш не пишатися собою.

— Не можу.

Я переглянула ще кілька фотографій.

На одній я дивилася в книгу.

На іншій — у вікно.

На третій Теодор випадково потрапив у кадр.

Я збільшила фото.

— Оце треба викласти.

— Де ми обоє?

— Так.

— Добре.

Він нахилився ближче до екрана.

Наші плечі торкнулися.

Я відчула це.

Він теж.

Але ніхто не відсунувся.

— Підпис який? — запитав він.

— Не знаю.

— «Випадково зустрілися в бібліотеці».

— Ні.

— «Фіктивне побачення №3».

Я скривилася.

— Занадто очевидно.

— «Вона сказала, що ненавидить бібліотеки. Я не повірив».