Розділ 7. «Не ревнуй. Ти ж не закохалася»

Наступного ранку я прокинулася з дуже простою думкою.

Сьогодні третє побачення.

А потім згадала вчорашній вечір.

Парк.

Солодку вату.

Його руку в моїй.

Його сорочку, яка досі висіла на спинці стільця.

І останнє повідомлення.

«Просто хотів привід написати.»

Я перевернулася на інший бік і накрила голову подушкою.

— Ні.

З-під подушки мій голос прозвучав глухо.

— Ні, ні, ні.

Я різко сіла.

— Це просто побачення.

Сказала вголос.

Сама собі.

Бо, очевидно, останнім часом я почала вести переговори зі своїм мозком.

Телефон завібрував.

Я навіть не хотіла дивитися.

Але подивилася.

Теодор:

Доброго ранку.

Я усміхнулася.

Автоматично.

— От чорт.

Я швидко набрала:

Доброго.

Три крапки з'явилися майже відразу.

Ти повернула мою сорочку?

Я подивилася на неї.

Ні.

Чому?

Тому що вона в мене.

Дуже змістовно.

Ти сам сказав залишити.

Тоді залиш.

Я усміхнулася.

Добре.

І вдягни її сьогодні.

Я завмерла.

Навіщо?

Побачиш.

Я поклала телефон.

— Ні.

Через секунду знову взяла.

Ти завжди такий загадковий?

Відповідь:

Тільки з тобою.

Я закрила чат.

Відкрила.

Закрила.

І знову відкрила.

— Це ненормально.

О третій годині дня я вже була в університеті.

І саме там почалася проблема.

Я побачила Теодора біля сходів.

Він стояв із якоюсь дівчиною.

Вона сміялася.

Він теж.

Дівчина торкнулася його руки.

Я зупинилася.

Не тому, що хотіла.

Просто ноги самі перестали йти.

— Елеонора?

Я здригнулася.

Беатріс стояла поруч.

— Що?

— Ти чого зупинилася?

— Нічого.

— Ти дивишся на Теодора.

— Я не дивлюся.

— Ти буквально свердлиш його очима.

— Ні.

Беатріс подивилася туди.

— А-а.

— Що «а-а»?

— Нічого.

— Не кажи це таким тоном.

— Я нічого не сказала.

— Але подумала.

— Так.

— Що?

Вона повернулася до мене.

— Ти ревнуєш?

Я мало не вдавилася повітрям.

— Я?!

— Тихіше.

— Я не ревную!

— Я просто запитала.

— До кого?

— До дівчини, яка зараз тримає його за руку.

Я знову подивилася.

Вона справді тримала його за руку.

Я стиснула губи.

— Мені байдуже.

— Звичайно.

— Беатріс.

— Я мовчу.

— І взагалі, ми не справжня пара.

— Саме так.

— Це фіктивні стосунки.

— Так.

— Ми домовилися.

— Так.

— У нього може бути хто завгодно.

— Абсолютно.

— І я не маю права щось йому пред'являти.

— Правильно.

Я замовкла.

Беатріс подивилася на мене.

— Тоді чому ти зараз виглядаєш так, ніби хочеш кинути в ту дівчину свою сумку?

Я подивилася на сумку.

Потім на неї.

— Вона важка.

Беатріс розсміялася.

— Ти жахлива.

— Я нормальна.

— Звичайно.

Я вирішила піти.

Просто піти.

Не дивитися.

Не слухати.

Не думати.

Зрештою, це ж Теодор.

Він може говорити з ким хоче.

Сміятися з ким хоче.

Зустрічатися з ким хоче.

Мене це не стосується.

Абсолютно.

Я зробила три кроки.

І почула:

— Елеонора!

Я зупинилася.

Теодор уже йшов до мене.

— Ти куди?

— На заняття.

— Воно через сорок хвилин.

— Я знаю.

— Тоді чому так швидко?

— Просто.

Він подивився на мене уважніше.

— Щось сталося?

— Ні.

— Точно?

— Так.

— Ти дивно поводишся.

— Я завжди дивно поводжуся.

— Не так.

Я схрестила руки.

— А ти чим займаєшся?

— Зараз? Розмовляю з тобою.

— До цього.

Він глянув через плече.

— А.

— «А»?

— Це моя двоюрідна сестра.

Я замовкла.

— Що?

— Та дівчина.

— А-а.

— Ти думала, що це…

— Ні.

— Що?

— Нічого.

Він усміхнувся.

— Ти ревнувала?

— Ні.

— Елеонора.

— Не ревнувала.

— Добре.

— Що «добре»?

— Нічого.

— Не посміхайся.

— Я не посміхаюся.

— Ти буквально посміхаєшся.

— Мені приємно.

— Що тобі приємно?

Він нахилився трохи ближче.

— Що тобі не байдуже.

Я відступила.

— Мені просто було дивно.

— Звичайно.

— Не починай.

— Я нічого.

— У тебе знову це «я нічого».

— Бо я справді нічого не роблю.

— Ти дратуєш.

— Знаю.

Він усміхнувся.

— До речі.

— Що?

— Сьогодні о сьомій.

— Побачення?

— Третє.

— Я пам'ятаю.

— І сорочка.

Я опустила погляд на себе.

Я справді була в його сорочці.

— Ти ж сам попросив.

— Знаю.

— Тоді не дивись так.

— Як?

— Ніяк.

— Мені подобається.

Я закотила очі.

— Іди вже.

— До сьогодні.

Він пішов.

Я дивилася йому вслід.

— Ти закохалася.

Я різко повернулася.

Беатріс стояла позаду.

— Ні.

— Я нічого не сказала.

— Але подумала.

— Так.

— Я не закохалася.

— Я теж нічого не казала.

— Беатріс!

Вона засміялася.

— Добре, добре.

Я зітхнула.

Але десь усередині вже сиділа маленька, дуже неприємна думка.

А якщо вона права?

О сьомій ми зустрілися біля маленького ресторанчика в центрі.

Я прийшла першою.

Теодор — через дві хвилини.

— Ти запізнився.

— На дві хвилини.

— Я рахувала.

— Тобто ти чекала?

— Я просто дивилася на годинник.

— Звичайно.

Він подивився на мою сорочку.

— Ти справді вдягнула.

— Ти попросив.