Розділ 6. «Побачення №2 — парк»

Я вирішила, що після вчорашнього дня мене вже нічим не здивувати.

Це була дуже наївна думка.

Бо о шостій вечора я стояла біля входу до парку, дивилася на натовп людей і намагалася зрозуміти, чому саме Теодор Блеквуд вирішив, що друге фіктивне побачення має проходити в місці, де половина університету гуляє щовихідних.

Особливо після того, як наше перше відео набрало шалені перегляди.

Особливо після того, як усі вже вирішили, що ми закохані.

Особливо після того, як я вчора пів ночі переконувала себе, що мені абсолютно байдуже, що він мені написав.

І, звичайно, саме в цей момент він з'явився.

— Ти прийшла.

Я повернулася.

Теодор стояв за кілька кроків від мене.

І я одразу зрозуміла, чому він змусив мене чекати.

На ньому була світла сорочка з закоченими рукавами, білі штани й кросівки. Нічого особливого. Навіть занадто просто.

Але йому пасувало.

Я ненавиділа, коли людині так пасує простий одяг.

Я сама сьогодні довго стояла перед шафою, не знаючи, що вдягнути, а потім зрозуміла, що не хочу виглядати так, ніби готувалася до побачення.

Тому обрала світлу спідницю, жовтий топ і легку сорочку.

І тепер, побачивши його, подумала, що ми виглядаємо так, ніби спеціально домовлялися про одяг.

Теодор подивився на мене з голови до ніг.

Не нахабно.

Не так, як він дивився на мене в університеті.

Просто уважно.

— Що? — не витримала я.

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Ти теж.

— Я просто дивлюся, куди ми йдемо.

— На мене?

— На парк.

Він усміхнувся.

— Звичайно.

— Не починай.

— Я ще навіть не сказав нічого.

— У тебе на обличчі вже написано.

— Що?

— Що ти зараз будеш мене дратувати.

— Можливо, я просто радий тебе бачити.

Я на секунду розгубилася.

— Ми вчора бачилися.

— Знаю.

— Тоді навіщо це говорити?

Він знизав плечима.

— Бо сьогодні теж радий.

Я відвела погляд.

— Ходімо.

— Ти знову почервоніла.

— Тут тепло.

— На вулиці дев'ятнадцять градусів.

— Теодоре.

— Все, мовчу.

Ми зайшли до парку.

І перші кілька хвилин ішли мовчки.

Не тому, що не було про що говорити.

Навпаки.

У мене було стільки думок, що я не знала, яку з них випустити першою.

Ми домовилися про сім побачень.

Це була гра.

Контент.

Челендж.

Все мало бути просто.

Але чомусь сьогодні він не виглядав як хлопець, якого я запросила лише тому, що мені потрібно було врятувати блог.

Він виглядав як Теодор.

Просто Теодор.

І це було небезпечно.

— Ти чого така тиха?

Я подивилася на нього.

— Я думаю.

— Про що?

— Про те, що ти сьогодні підозріло нормальний.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я вирішив сприйняти як комплімент.

— Твоя проблема в тому, що ти все сприймаєш на свою користь.

— Не все.

— Наприклад?

Він трохи нахилив голову.

— Тебе.

Я зупинилася.

— Що?

Він теж зупинився.

— Я сказав, що не все сприймаю на свою користь.

— А прозвучало зовсім інакше.

— Знаю.

— Ти спеціально?

— Можливо.

— Блеквуде.

— Вітмор.

Я засміялася.

Не втрималася.

Він теж.

І ця наша маленька сварка закінчилася швидше, ніж почалася.

Мабуть, це і було найнебезпечніше.

Ми починали звикати.

Ми дійшли до алеї, де стояли невеликі атракціони.

— Що?

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Я відштовхнула його руку.

Він засміявся.

Я теж.

Потім, не думаючи, відщипнула шматочок і приліпила йому на кінчик носа.

Теодор завмер.

Я теж.

— Ти щойно…

— Так.

— Ти щойно зробила це зі мною?

— Так.

Він повільно витер ніс.

— Все.

— Що «все»?

— Ти оголосила війну.

— Я не боюся.

— А дарма.

Він узяв величезний шматок солодкої вати.

— Теодоре, не смій.

Він посміхнувся.

— Пізно.

— Ні!

Я відступила.

Він зробив крок до мене.

— Не смій!

— Ти сама почала.

— Це була маленька помста.

— А це буде велика.

Я розвернулася й побігла.

— Елеонора!

— Відчепися!

— Стій!

— Ніколи!

Я сміялася так сильно, що ледве бігла.

Він наздогнав мене біля лавки.

— Попалася.

— Ні!

Я спробувала обійти його.

Він перегородив дорогу.

— Куди?

— Додому.

— Рано.

— Ти хочеш мене замастити солодкою ватою.

— Хочу.

— Це злочин.

— Ти перша почала.

— Я передумала.

— Пізно.

Він підняв руку.

Я заплющила очі.

Але замість солодкої вати на обличчі відчула лише легкий дотик.

Він прибрав маленьку рожеву цукрову нитку з мого волосся.

— Ось.

Я відкрила очі.

Він був зовсім близько.

Надто близько.

Я перестала сміятися.

Він теж.

На секунду все навколо ніби стало тихішим.

Люди проходили повз.

Грали діти.

Десь далеко лунала музика.

А ми просто стояли.

— У тебе тут було, — тихо сказав він.

— Дякую.

— Будь ласка.

Він відійшов.

Я видихнула.

— Це було дивно.

— Що саме?

— Нічого.

— Ти зараз знову нервуєш.

— Ні.

— Елеонора.

— Добре. Трохи.

Він усміхнувся.

— Я теж.

Я подивилася на нього.

— Ти?

— Так.

— Через що?

— Не знаю.

І вперше він не пожартував.

Ми пішли далі.

Цього разу між нами було менше незручної тиші.

Навпаки.

Я розповідала йому про блог.

Про те, як усе почалося.

Як спочатку я записувала відео в маленькій кімнаті, де за спиною постійно падала одна й та сама полиця.

Як перші десять підписників були моїми знайомими.

Як я одного разу записала відео про невдале побачення і воно несподівано набрало тисячі переглядів.