Пролог і початок їхньої історії

Я прискорив крок, а потім взагалі побіг. Дорога йшла в гору, а до того ж, вона була засипана снігом, у якому ноги грузли та ковзалися. 

 На ходу дістав телефон — так і є, кілька пропущених. Під час тієї  розмови поставив його на беззвучний режим та забув увімкнути. Не став набирати її номер, бо навіть дихати було важко, так я поспішав. Та й усе одно через п'ять хвилин ми зможемо поговорити "наживо", і тоді я все поясню. Якщо, правда, я її там ще застану…

Маленький будиночок під пафосною  назвою "Шале" власник пансіонату використовував як номер "люкс" для заможних туристів, які мріяли про усамітнення і романтичну атмосферу. Він знаходився в мальовничій місцині: з вікон відкривався чарівний засніжений ліс, а далі здіймалися гори. 

Коли я відчинив двері, вона якраз стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Навіть не обернулася, хоча почула мої кроки. 

— Привіт! — бадьоро сказав я, відчуваючи, що мій голос звучить фальшиво, але що ще мені залишалося…

 — Ти, мабуть, сердишся на мене? Я трохи затримався, але на це була поважна причина…

— Настільки важлива, що ти навіть не зміг відповісти на мої дзвінки? 

— Я вимкнув телефон, аби не заважав…

— Добре, — сказала вона, поглянувши на мене, і я побачив на її очах сльози. — Мені треба було здогадатися, що я тобі заважаю. Адже ця дівчина важливіша! 

— Я такого не казав, — дідько, чому я виправдовуюся? Ми ж домовилися про все раніше! 

— Не казав, але я бачу! — вона аж ногою тупнула від гніву. — Ти написав мені, що будеш через десять хвилин, а прийшов через півтори години. І вимкнув телефон! Це якесь знущання! 

Я мовчав, опустивши голову. 

— Мольфар тоді сказав мені все правильно, — раптом заридала вона.  — Чому я його не послухала, і не поїхала геть із цього проклятого села? А тепер уже пізно! 

1.  Денис ( за місяць до того)

Я весь заглибився в роботу, і навіть не помітив, коли мама увійшла до кімнати і стала в мене за спиною. Була в неї така погана звичка — вриватися без стуку, так, наче я малий хлопець і можу щось нашкодити. Але, хвилиночку, мені вже двадцять вісім, і я, здається, маю право на особистий простір.  Та її це мало обходило. 

Увійшла і стала дивитися на екран ноута.

— Ти знову граєшся? А дрова хто рубати буде? 

Я зняв навушники і повернувся до неї. Ненавиджу, коли стоять у мене за спиною, і я не раз мамі про це говорив. 

— Я працюю, виконую термінову роботу,  — сказав чітко і максимально спокійно, неначе говорив з дитиною. — Мені за неї заплатять гроші. А дрова я порубаю завтра. 

— Яке ще завтра? Завтра свято,  не можна нічого рубати!  

— Що за свято? — здивувався я. 

— Неділя, — мама підняла пальця догори. — Треба до церкви ходити, молитися, щоб Бог послав тобі хорошу пару. Тому дрова підеш рубати зараз, поки ще не стемніло. А в ігри свої пограєш уночі! 

Я зітхнув. Скільки вже разів намагався переконати батьків, що робота онлайн і комп'ютерні ігри — це, як кажуть одесити, дві великі різниці. Але вони вперто продовжували вважати, що я займаюся чимось несерйозним і взагалі сиджу в них на шиї. Хоча заробляв я більше від них. Мабуть, варто було з'їхати, зняти десь кімнату і жити спокійно, але тоді по селу пішли б балачки, ніхто б не зрозумів, чому, маючи таку велику хату, Бойки вигнали свого єдиного сина кудись у прийми. 

Мої батьки завжди страшенно переймалися, що про них скажуть люди, а мені не хотілося їх засмучувати. 

Тому я терпів їхні нотації і з приводу свого "байдикування" за компом, і через те, що досі не одружився або хоча б не знайшов собі дівчини.

А мені й так було непогано. Вірніше, кілька років тому, коли я закохався в Іванну, я думав, що ми будемо разом завжди, мріяв, що трохи згодом ми одружимося і в нас буде така ж міцна сім'я, як у моїх батьків. Але потім Іванка проміняла мене на більш "крутого" хлопця, сина місцевого бізнесмена. І відтоді я вирішив більше не закохуватися, бо від того одні проблеми. 

Тримався осторонь дівчат взагалі, і лише кілька місяців тому… Але, думаю, про це ще рано говорити, особливо батькам. Я нікому взагалі не розповідав, крім однієї своєї знайомої. Та й то не знаю, чому мене пробило на відвертість. Може, те, що Яна сама була досить відвертою зі мною? Та й взагалі в онлайн-листуванні легше розповісти про те, що на душі, ніж коли б двоє людей розмовляли в реалі. 

Ми з Яною жили в різних кінцях України, вона була такою веселою і енергійною, а крім того вміла завжди підтримати і дати слушну пораду. Тому саме з нею я поділився своїми почуттями до Анжели. 

І вона мені давала поради, як краще підступитися до об'єкта моєї симпатії, що їй подарувати на день народження, тощо…

***

— Денисе, ти що, заснув? Іди рубай дрова! — мама не збиралася відступатися так просто. — Чи ти думаєш, що раз тебе прозвали Мільярдером, то в тебе тут купа прислуги? 

Я скривився. От уже не дає їй спокою моє давнє, ще шкільне прізвисько. Тоді я прочитав якусь перекладену з англійської книгу "Як стати мільйонером" і так надихнувся, що всім переповідав прочитане і запевняв, що, коли прийде час, неодмінно стану не тільки мільйонером, а навіть мільярдером...