Гвинтові сходи вели на горище просто із зарослого, здичавілого саду. Колись давно дідусь, будуючи цей дім, втілив у них свій найяскравіший дитячий спогад. У його приміській школі не вистачило місця для бібліотеки, і її перенесли в кволу дерев’яну будівлю в глибині занедбаного шкільного подвір’я. Туди, до маленького будиночка серед гілок, вела кручена рипуча драбина. Першокласники із завмиранням серця піднімалися нею у світ казок, щойно навчившись складати літери у слова. Дідусь часто повторював: чим старішою та пошарпанішою була обкладинка зачитаної поколіннями книжки, тим цікавішою виявлялася сама історія.
Тепер цими сходами піднімалася Меріон. Вона повернулася до свого старого дому. Мами не стало давно, будинок кілька років стояв пусткою, якщо не зважати на пару місяців, коли його винаймав тихий студент-архітектор. Сходинки смішно рипіли під її кроками, наче клавіші старого, розладнаного піаніно. Кожна на свій лад. Якщо йти звичною ходою, виходив тужливий блюзовий мотив. Меріон пам’ятала з дитинства: цей мотив звучав по-різному, залежно від того, хто слухав. Іноді він здавався нескінченно сумним, іноді — насмішкувато-іронічним, а іноді — майже веселим. Але щоб упіймати радісну ноту, треба було скакати через одну, а то й дві сходинки, повертаючись угору чи вниз у такт швидкому стукоту серця.
Вона штовхнула важкі двері й опинилася на горищі. Тут пахло пожовклими сторінками новинних колонок минулих часів. Старі газети та журнали, дбайливо складені в стоси, просочили повітря запиленими спогадами про те, що все у світі повторюється, просто в інших варіаціях, наче вічна, звична для слуху мелодія. У кутку під шаром пилу вгадувалися контури речей, які в їхній родині роками намагалися врятувати від безжального слова «бідність». Зараз, коли в країні йшла війна, ця бідність зазирнула в багато домівок, особливо туди, де мами тягнули дітей самотужки. Але тут, під дахом, жила та сама невидима сила, яку Мар’яна про себе назвала одним словом — Феястарихречей. Це слово надійно ховало всередині себе колючу старість, укриваючи її з обох боків чарами та затишком.
Меріон підійшла до старого комода. На ньому лежав потертий вовняний шарф, який мама колись майстерно заштопала яскравими шовковими нитками, перетворивши ваду на дивовижний візерунок. Поруч стояв мідний чайник із вигадливим гравіюванням, зробленим тим самим студентом у рахунок плати за житло. Феястарихречей ніби торкнулася кожного предмета: затертий комір маминого пальта пахнув весною, а тріщинка на порцеляновій чашці здавалася не вадою, а лінією долі.
Меріон присіла на стару скриню, прислухаючись до затихаючого блюзу сходинок. Бідність змушувала людей маскувати нестачу грошей, але любов і пам’ять маскували саму бідність, перетворюючи її на благородну, теплу старовину. Дім не був покинутий. Він чекав на неї, сповнений вічної мелодії минулих поколінь, готовий захистити від будь-яких бур.
Меріон відкрила пильну кришку старої скрині. А ось і вони — журнали мод, які вони колись виписували разом із мамою! Збереглися й ті, що були надруковані ще в роки маминої молодості. Меріон особливо любила мальовані сторінки — неймовірно жіночні, витончені моделі, створені чіткими, упевненими лініями без зайвих деталей. Уже якщо талія — то осина, а пропорції людські, живі, а не «ноги від вух». Це виглядало дуже мило і до болю нагадувало стару фотографію молодої мами, яка весело сміялася в колі подруг.
— Ой, тут і моє старе вбрання, яке мама мені шила! — прошепотіла Меріон, витягаючи з глибини скрині оберемок тканин. Як приємно було згадувати, як вони вибирали в магазині «Тканини» яскраві, квітчасті кольори, як потім робили нескінченні примірки перед дзеркалом. Меріон тоді завмирала, уявляючи, як одягне цю легку сукню, що летить, як ітиме в яскравий сонячний день, а теплий вітерець розвіватиме легку спідницю… А ось і її улюблена — з романтичними воланами біля ліктя. У ній Меріон чомусь почувалася по-особливому красивою. Як же приємно було повертатися в ті ясні, безтурботні дні.
На самому дні скрині Меріон натрапила на незвичайний згорток зі світлої, шурхітливої паперової тканини, прикрашений дивовижно красивими атласними бутонами — зараз Меріон ніде не зустрічала таку вишукану тканину. Вона розгорнула папір. Усередині лежав музичний інструмент. Схоже, кларнет. Меріон обережно провела пальцями по прохолодних металевих клавішах, і в її пам’яті раптом сама собою відгукнулася колись почута ніжна мелодія, що пливла над світом…
Але раптом ці спогади обірвалися. Знизу, з боку саду, донісся виразний шум. Хтось тихо, але наполегливо стукав у дерев’яні двері. Іти відчиняти? Але Меріон так розмріялася й захопилася, що вже встигла вбратися у свій найекзотичніший костюм юності — шовковисте квітчасте вбрання з великими зеленими ґудзиками, що переливалися, і мамині, колись надмодні, гостроносі мешкі. Щоправда, туфлі завжди були їй трохи затісними. Мама в таких випадках добродушно жартувала: «Оце виросла дилда з такими лапищами! І талія не тонка, і спинка висока — шити за старими лекалами просто неможливо». Часу переодягатися не було. У такому ексцентричному, екзотичному вигляді Меріон довелося швидко спускатися гвинтовими сходами. Під її поспішними кроками сходинки почали видобувати неспокійну, тривожну й рвану мелодію. І тут нога якось дивно підвернулася — чи то нерв перетисло тісною маминою туфлею, чи то Меріон просто збилася з ритму цієї дивної музики сходинок.
Наступної миті вона вже майже летіла вниз, безладно перебираючи ногами. Гальмувати довелося найекстремальнішим чином: Меріон приземлилася, з силою вдаривши гострим підбором туфлі, що залишилася на лівій нозі, просто в дерев’яні двері. Двері з гуркотом із розчинилися, і Меріон із голосним криком: «И-и-и-и-и-и-ииии!» вилетіла на поріг. Там стояв молодий чоловік. Він розгублено потирав ґулю, що швидко росла на лобі, і з повним подивом споглядав ексцентричну господиню дому в її неймовірному квітчастому вбранні.
— Ви… усіх гостей так зустрічаєте? — повернувши дар мови, запитав він.
Відредаговано: 21.11.2026