Розділ XXII. Ворон Бʼєлли

Вечір повільно опускався на Cascina del Corvo.
Над пагорбами Б'єлли ще жевріла остання смуга призахідного сонця, але подвір'я садиби вже потонуло в теплому світлі ліхтарів. Легкий вітер приносив із виноградників запах стиглого листя, вологої землі й деревини, що потріскувала в каміні. Після дня, наповненого порохом, кров'ю та гарматним гуркотом, цей запах здавався майже нереальним.
Cascina del Corvo знову була домом.
У просторій вітальні панувало зовсім інше життя. Камін розгорівся на повну силу, відкидаючи м'які відблиски на кам'яні стіни, старі мисливські рушниці та дерев'яні балки під стелею. Великий дубовий стіл, що пам'ятав не одне покоління господарів садиби, був заставлений так, ніби тут збиралися святкувати велике свято.
На столі стояли глиняні тарелі з печеним м'ясом, тушкованою дичиною, молодою картоплею, овочами й ароматними травами. Поруч лежав ще теплий домашній хліб, сир, кілька мисок із фруктами та горіхами. Посеред столу височіли два великі глечики червоного вина, а біля кожного вже стояв наповнений кухоль. Уперше за довгий час ніхто не поспішав.
Арман сидів на чолі столу, відкинувшись на спинку важкого дерев'яного стільця. Його суворе обличчя нарешті втратило напруження, а в куточках очей з'явилися зморшки від усмішки, яку сьогодні бачили набагато частіше, ніж за останні кілька тижнів.
Навпроти нього, як і годилося, уже господарював Маттео. Він устиг розлити вино майже всім, хоча сам переконував, що робить це «виключно з турботи про товаришів». Його сміх лунав голосніше за потріскування дров у каміні.
Поруч із Маттео сидів Романо. Перед ним, всупереч загальному святковому настрою, уже лежав аркуш паперу й чорнильниця. Побачивши здивований погляд Армана, він абсолютно серйозно відповів :

– Якщо Маттео завтра почне заперечувати, скільки кухлів випив, у мене мають бути письмові докази.

– Романо, – простогнав Маттео, – ти навіть вечерю здатен перетворити на судове засідання.

– Лише коли присутній потенційний порушник порядку.

За столом прокотився сміх.
Деметріо Барберо сидів трохи осторонь, але був, мабуть, найгучнішим із усіх. Його куртка й досі пахла порохом, волосся було скуйовджене, а на рукаві залишилися темні плями від гарматного диму. Перед ним уже лежала добряча порція вечері, яку він поглинав із таким апетитом, ніби не їв щонайменше два дні.

– Я вам відразу скажу, – буркнув він, відламуючи шматок хліба. – Наступного разу три гарматні постріли поспіль робитиме хтось інший.

– Чому? – не стримався Маттео.

– В мене досі дзвенить у вухах.

– А нам досі дзвенить від твоєї лайки.

Цього разу засміявся навіть Деметріо.
Лише Едріан Ферранте мовчки спостерігав за всім цим.
Він сидів між Арманом і Деметріо, тримаючи кухоль у руках. Полум'я каміна відбивалося в його очах, а на обличчі залишалася та сама спокійна усмішка, яку друзі побачили ще на дорозі після засідки.
Він не перебивав жарти. Не поспішав щось розповідати.
Просто дивився на людей за цим столом. На людей, яких сьогодні міг більше ніколи не побачити.
І саме в цю мить Едріан зрозумів одну просту річ : після всіх битв, змов і смертей найбільшою розкішшю виявився не тріумф, а звичайний вечір у вітальні Cascina del Corvo, де поруч сиділи найважливіші люди в його житті. 
Раптом Романо озирнувся навколо столу.

– Зачекайте... – сказав він. – А де Люція?

Маттео теж підняв голову, ніби тільки зараз помітив порожнє місце. Арман спокійно відповів :

– Вона приєднається трохи пізніше. Сказала, що має одну справу.

Маттео щиро обурився.

– Справу? Серйозно?

Він розвів руками, показуючи на стіл.

– Яка справа може бути настільки важливою, ніж ось такий прекрасно накритий стіл?

– Для тебе, мабуть, ніяка, – сухо відповів Романо.

Маттео вже відкрив рота, щоб заперечити, але нотаріус не дав йому слова вставити.

– Останніми днями дівчина пережила більше, ніж мала б пережити будь-яка людина. Якщо їй потрібен час – нехай ним скористається.

На кілька секунд усі стихли. Деметріо саме дожував шматок м'яса, ковтнув вино й буркнув :

– Як і ми всі.

Після цього він тихо, але дуже щиро вилаявся собі під ніс. Маттео лише посміхнувся.

– О, тепер я розумію, що ти остаточно прийшов до тями. Барберо без лайки – це вже підозріло.

Деметріо фиркнув, але сперечатися не став. Романо повільно перевів погляд на Едріана. Його усмішка зникла.

– Хоча... найбільше зі всіх пережив саме ти, Едріане.

У кімнаті знову стало тихо. Маттео поставив кухоль на стіл і кивнув Ферро.

– Ось тепер ніяких відмов.

Він усміхнувся, але цього разу вже без жартів.

– Розповідай усе.

– Від самого початку, – додав Арман.

– І бажано не пропускаючи моментів, через які ми сьогодні мало не загинули, – пробурмотів Деметріо.

Ферро вже було відкрив рота, але Барберо раптом підняв свій кухоль.

– Стійте.

Усі погляди повернулися до нього.

– Спочатку вип'ємо.

Він озирнувся навколо столу.

– За вдале завершення операції. Гадаю, тепер її вже можна так назвати.

Романо схвально кивнув.

– Саме так. Це була операція. І, на щастя, успішна.

Арман мовчки підняв кухоль. Маттео зробив те саме, вже широко посміхаючись. Едріан теж підняв свій. П'ять кухлів зустрілися над столом.

– За нас, – тихо сказав Арман.

– За тих, хто повернувся додому, – додав Романо.

Кухлі глухо дзенькнули. Усі зробили по ковтку. 
Після цього Едріан посунув свій стілець трохи ближче до столу. Він поклав кухоль перед собою, сперся ліктями на дубову стільницю й обвів друзів поглядом. Усі чекали лише на нього.

– Добре... Тоді слухайте.

Компанія майже одночасно спрямувала свої погляди на Едріана. У вітальні стало тихо. Навіть Деметріо відклав виделку, а Маттео перестав тягнутися до глечика з вином. Лише полум'я в каміні потріскувало, порушуючи мовчанку. 
Ферро провів пальцями по краю кухля, ніби впорядковував думки.