Розділ XXI. Засідка в тумані

Сонце над Б’єллою ще не піднялося. Місто тільки починало прокидатися. Над дахами лежав тонкий ранковий туман, а кам’яна бруківка була ще вологою після нічної прохолоди. 
Біля дому Фамільї вже вирувало життя. Карета стояла просто перед головним входом. Конюхи дому Фамільї закінчували запрягати четвірку коней, підтягували ремені упряжі й востаннє перевіряли застібки. Один із них обійшов карету по колу, уважно оглянув колеса й кивнув товаришеві. 
Арман, Маттео та Романо стояли на сходах у повній амуніції. Начищені шаблі висіли при боці, плащі лежали рівними складками, а на капелюхах ледь ворушилися пір’їни від ранкового вітру. Тим часом, Маттео штовхнув Романо ліктем.

– Романо, надіюсь ти не забув прихопити з собою перо та чорнильницю?

Романо фиркнув.

– Уяви собі, прихопив. Раптом доведеться оформлювати чиєсь геройство... або дурість.

– Сподіваюся, сьогодні друге не знадобиться.

Романо поправив рукавицю й усміхнувся.

– Якщо все таки Туоно не зʼявиться і не поїде кучером – маємо всі шанси.

Маттео тихо засміявся. Арман, не втручаючись у їхню розмову, ковзнув поглядом до брами.

«Цікаво... чи з'являться Равера та Вісконті?» – майнула думка.

Він ще раз оглянув порожню вулицю, ніби очікуючи, що будь-якої миті з ранкового туману виринуть двоє вершників. Двоє вартових тим часом супроводили Люцію до карети. Вона мовчки піднялася східцями, озирнулася на подвір’я й сіла всередину. Один із вартових обережно зачинив дверцята.

«А, ось і вони. Чудово. Просто чудово» – схвалено подумав Арман.

Саме в цю мить на подвір’я під’їхали двоє вершників. Арман одразу впізнав їх. Енцо Равера та Марко Вісконті одночасно зіскочили з коней. 
Арман, Маттео й Романо спустилися сходами назустріч.

– Доброго ранку, інспектори.

– І вам доброго, – відповів Равера.

Арман повернувся до чоловіка поруч.

– Дозвольте відрекомендувати. Лейтенант Романо Полано.

Вісконті простягнув руку Романо.

– Як давно ви лейтенант, синьйоре Полано?

– Уже декілька років. Після війни проти французів. За службу.

Маттео ледь усміхнувся.

– За його подвиги щонайменше капітана треба було давати.

Романо лише знизав плечима. Усі тихо посміялися. До Армана швидким кроком підійшов один із вартових, віддав честь і коротко доповів :

– Капітане, усе готово до відправлення.

Арман схвально кивнув. Кожен без зайвих слів зайняв своє місце. 
Арман, Маттео, Равера та Вісконті застрибнули в сідла. Романо піднявся на місце кучера. Перш ніж узяти поводи, він непомітно просунув аркебуз між своїм сидінням і передньою стінкою карети, так, щоб зброя залишалася прихованою, але була під рукою. 
Карета неквапливо рушила з подвір'я дому Фамільї. Колеса глухо перекотилися через кам'яну бруківку, залишаючи позаду ще сонне місто. Б'єлла тільки прокидалася. Вулиці були майже порожніми — лише де-не-де господарі відчиняли крамниці, а над дахами повільно світлішав небокрай. Сонце ось-ось мало визирнути з-за гір. 
Поспішати не було жодного сенсу. Земля після нічної вологи залишалася м'якою, а коням було значно легше тримати рівний крок, ніж ризикувати на слизьких ділянках дороги. Попереду карети їхали Арман і Маттео. Деякий час вони мовчали, прислухаючись лише до рівного тупоту копит.

– Знаєте, синьйоре де Монр… – першим озвався Маттео, але відразу запнувся – капітане Монтеверді, я досі не розумію, чому саме нам.

Арман не повернув голови.

– Даруйте?

– Про цю подорож. Ферро міг доручити її самому Монтеверді. Або поїхати з нами. – Майже пошепки відповів Маттео.

Арман мовчки провів поглядом дорогою попереду.

– Якби він міг – поїхав би.

Маттео легенько посміхнувся.

– Тобто ви просто виконуєте наказ?

– Саме так.

Кілька миттєвостей вони їхали мовчки.

–  А мені здається, – тихіше сказав Маттео, – що все йде навіть надто спокійно.

Арман лише сильніше стиснув поводи.

– Ось це мене і насторожує.

Маттео перевів на нього погляд.

– Думаєте, буде щось неприємне?

Арман не відповів одразу. Він уважно подивився на дорогу, що губилася між ранковим туманом і полями.

– Коли все виглядає надто правильно... значить, хтось уже зробив свій хід.

Раптом Равера підкликав Армана.

– Капітане Монтеверді!

Арман розвернув коня й під'їхав ближче.

– Слухаю вас, капітане.

Равера кинув короткий погляд на карету.

– Чим така цінна ця дівчина, що її везуть до Турина під таким серйозним супроводом?

Арман відповів стримано, ні на мить не задумуючись :

– Смерть на пошті не була простою. Є ще дещо, про що вона розповіла Гвардії вікарія. Тепер ця дівчина стала свідком.

Він на мить перевів погляд на карету.

– А в Турині вже розберуться, свідок вона... чи вбивця.

Равера уважно вислухав і поставив наступне запитання :

– А що про це думаєте особисто ви?

Арман не змінився в обличчі.

– Під час тієї ночі я діяв за протоколом.

Він зробив коротку паузу.

– А більше мені нічого думати не треба. Це не моя робота.

Раптом карета різко почала зупинятися. Кінь Армана ледь не напнувся на заднє колесо. Він різко потягнув поводи на себе й лише дивом стримав лайку, що вже була готова зірватися з язика.

– В чому справа, лейтенанте? – голосно крикнув він у бік кучера.

У відповідь – тиша. Минуло кілька довгих секунд. Раптом попереду пролунав голос Маттео :

– Капітане! Вам варто прямувати сюди!

Арман без жодного слова зірвався з місця й швидко під'їхав до початку екіпажу. Маттео вже стояв збоку від дороги. 
Перед ними, приблизно за сорок-п'ятдесят кроків, нерухомо стояли двоє озброєних чоловіків. Вони повністю перекрили дорогу кареті. Арман мовчки перевів погляд на них. Коні невдоволено переступали копитами, відчуваючи запах чужих людей і натягнуті поводи. Карета за їхніми спинами повільно зупинилася. На перший погляд могло здатися, що керівник Cascina del Corvo занервував. Його рука міцніше стиснула повід, плечі напружилися, а погляд завмер на мушкетах незнайомців. Та варто було придивитися уважніше – і ставало зрозуміло : у його рухах не було ані метушні, ані страху. Він сидів у сідлі надто впевнено, наче вже не раз дивився в очі людям, які тримали зброю. 
Арман легенько пришпорив коня. Жеребець зробив кілька повільних кроків уперед і зупинився за кілька ліктів від чоловіків. Капітан натягнув повід, змушуючи коня завмерти, після чого спокійно заговорив :