Розділ 14

Вчора, коли Євген говорив Тасі про поїздку на ферму, дівчина думала, що це буде щось типу екскурсії. Але вона точно не могла очікувати, що її змусять працювати.

Тільки коли Святослав видав їй робочу форму та чоботи - Тася чітко зрозуміла де опинилась, і що від неї хотіли.

Хоча ні, останнє вона точно не зрозуміла. 

Але це принаймні було чесно. Вона мала хоч чимось віддячити цій родині за те, що вона в них жила.

Перше, що було відчутно в цьому місці - це запах. В’їдливий такий. Його так просто не позбудешся. І тут дівчині стало цікаво. Адже за ці дні, що вона провела в родини Становичів, вона жодного разу не чула цього запаху. А вони ж працювали тут. Як так в них виходило?

— Ще жива? — підійшов до неї Святослав, поплескавши по плечу, від чого дівчина трохи нахилилась, бо він не розрахував своєї сили та контрасту їхньої статури.

— Так ми ж тільки прийшли сюди, — пирхнула дівчина на те, що її вважали слабачкою.

— Він тому і питає. Ніжні панянки тут і п’яти хвилин не витримують. А ти в же шість хвилин стоїш непорушно, — іронічний голос Євгена розвіяв ту примарну впевненість, що вона взагалі зможе тут знаходитись, але разом з тим всередині душі народилось бажання довести цьому всезнайці, що вона не ніжна панянка, а затятий воїн.

Затятий воїн з ким? З коровами? Тут повсюди були лише вони. І сморід.

Тася подумки застогнала. Назвала себе так велично, але не під цю ситуацію точно.

—  Я просто любуюсь,— заперечила.

От нічому життя дівчину не вчить. Якщо не можеш - не роби. Навіщо силувати себе? Слабкою бути не соромно. Але ж ні, цей клятий синдром посередньої відмінниці її ніколи до добра не доводив. 

— Що і підійти навіть зможеш? — нахилився до Тасі Євген, знижуючи свій голос. — Не побоїшся?

Святослав засміявся з того, як брат їхню нову знайому “брав на слабо”. Бачив, що тому приносить задоволення її зачіпати. Якось особливо він над нею жартував. Саме тому чоловік не втручався в справи молодшого брата. А ще тому, що він знав, що в разі чого, в Жені є голова на плечах, і гальмо в тій голові. Він зможе вчасно зупинитись. 

— Не побоюсь, — вперто відізвалась Тася. — Тільки я думала це буде екскурсія.

— А хіба я хоч словом обмовився про екскурсію? — замислився чоловік, але дівчина бачила, що він кепкував. — Не пам’ятаю. Не було такого.

— Так, не було, — погодилась вона, тяжко зітхаючи. — Добре, тоді до справи. Але ти маєш мені підказати, що я маю робити. Бо я точно нічого в цьому не тямлю.

— Ти сьогодні на дверях.

— Може не треба? — заворушився Свят. — Жека, вона не тієї комплектації. Глянь, її турнуть і вона точно впаде. 

Тася обернулась до них. Оглянула спочатку одного, потім іншого. Євген впевнений був у своєму рішенні,  в той час, як Святослав таки намагався відмовити брата від подібної витівки. 

— Не кіпішуй, я підстрахую, — замахав головою менший.

 Їй хотілось запевнити чоловіків, що не варто було дивитись на ніжну дівочу статуру, бо всередині вона кремінь, а тому впорається з будь-якою запропонованою їй роботою.

— Не варто за мене хвилюватись, Святославе, — вона повернулась до чоловіка, даруючи йому щиру, але дещо невпевнену посмішку.

— І справді, краса сама сказала, що вона впорається, тому притримай свої колінка, не тряси ними раніше ніж це буде потрібно, — ледь не співаючи мовив Євген, цими словами пригадуючи Тасі її невдалого кавалера.

Дівчині хотілось повернутись до нього, нагадавши, що вона не мала до того хлопчини жодного відношення. І оскільки він був їхнім односельчанином, то лише їм за нього відповідати. Але Тася в останній момент себе зупинила, розцінивши, що такі слова будуть не зовсім доречними.

— Ну що, ходімо до чекарні? — він хлопнув в долоні, підганяючи Тасю вперед. 

— До чека… — вона спочатку розгубилась, почувши незнайоме слово. Повернулась до чоловіка, який лише посміхався їй, в очікуванні. — Куди?

— До чекарні, краса, до чекарні.

— Що це таке? Це взагалі українське слово?

— Зараз побачиш, — Євген, під настанови брата, підхопив дівчину під лікоть, притримуючи, аби вона не підковзнулась, та повів її до невеликого амбара, який був розділений на сектори.

Чоловік підвів її до огорожі, відкрив залізний замок хвіртки та наказав міцно її тримати.

— Просто тримати? — здивовано перепитала.

— Просто тримати, — він кивнув для більшої впевненості, а потім направив її голову вбік. — Дивись, звідти будуть приходити корови. Їм треба буде пройти цим шляхом, для того, щоб потрапити на дійку.

— В чому тоді підступ?

— Вони можуть не слухати команди. Повалити юрбою. Твоє завдання - їх втримати.

І от тепер Тася зрозуміла про що говорив Свят, наголошуючи про її комплектацію.

— Як ти це собі уявляєш? — аж тепер дівчина й справді зрозуміла, що від неї хотів Євген. — Я не зможу їх втримати.

—  А я тоді тут для чого?