9

Василіса

— Василісо, ти чому тут стоїш? — у двері зазирнула Юля. — Ходімо, обідати будемо.

Я зітхнула й пішла слідом. Коли ми повернулися на кухню, Катерина Василівна вже сиділа за столом разом з онуками. Я зайняла вільний стілець, і майже одразу з-під столу почулося незадоволене гарчання.

— Ану швидко припинили війну, — наказала Катерина Василівна.

Собаки разом замовкли, зате десь збоку обурено занявчали коти. Я повернула голову й побачила, що поряд із уже знайомим мені рудим котом на підвіконні сидів ще й чорний.

Ну звісно. Котів двоє. Одного ж мені було явно замало.

— Скільки у вас тварин? — зітхнула я. — Цілий зоопарк.

— Та не так уже й багато, — радісно повідомив Кірюха. — Усього три собаки й два коти. Дивись, мопс — Бублик, французький бульдог — Пончик, а лабрадор — Річі.

Три морди одночасно повернулися в мій бік. Я скривилася. Особливо мене вразив Бублик із його величезними очима, приплюснутим носом і таким виразом, наче життя вже встигло добряче його потріпати.

— А рудий кіт — Персик, чорний — Люцифер. А ще в нас…

Повний ентузіазму, Кірюха зірвався з місця, підбіг до невеликого стелажа біля вікна й притягнув звідти клітку, у якій метушилися три пухнасті хом’яки.

— Оцей сірий — Шурік, рудий — Батон, а чорний — Жорік. А ще в мене жаба є. Клавдія. Хочеш, принесу?

— Клавдію покажеш пізніше, — відрізала Юля, забрала в нього клітку й повернула Кірюху за стіл. — А тепер їжте, бо все охолоне.

Я перевела погляд на стіл. Емальована каструля з відвареною картоплею, сковорідка з жирними смаженими курячими стегенцями, велика миска салату, щедро залитого майонезом, тарілка з пиріжками й глечик компоту.

Я навіть не знала, за що хапатися першою — за виделку чи за серце.

У нас удома такого не їли. Дідусь вважав смажене мало не замахом на власне здоров’я, тому курка в нашому домі існувала переважно у вигляді грудки без шкіри, бажано приготовленої на парі, а поруч неодмінно лежала цвітна капуста або ще якась страшенно корисна зелень. Майонез я взагалі востаннє бачила хіба що на фотографіях новорічних застіль.

— Не соромся, — широко усміхнувся Кірюха. — Налітай.

Я зітхнула й поклала собі трохи картоплі та одне стегенце. Цікаво, наскільки неввічливо буде попросити в господині замість десерту таблетку панкреатину? Моя печінка могла просто не пережити такого картопляно-майонезного бомбардування.

І взагалі, якась дуже дивна сімейка мені дісталася.

— То що саме ти плануєш тут знімати? — запитала Юля.

— Сільське життя. Побут, господарство, все таке.

— Зрозуміло. А ти сама щось умієш?

Я насторожилася.

— В якому сенсі?

— Ну, пиріжки пекти вмієш?

— Ні.

— Город полоти?

— Боже, ні. Клумбами в нас садівник займається.

Юля переглянулася з Катериною Василівною.

— Ясно. А хоч у будинку прибрати можеш?

Тут я замислилася. Теоретично нічого складного в цьому бути не могло.

— Гадаю, справлюся.

— Ну хоч щось, — підсумувала Юля.

— Нічого, ми тут тебе швидко всьому навчимо, — усміхнулася Катерина Василівна.

Чомусь це прозвучало як погроза. Я навіть на мить уявила себе десь посеред городу з сапкою в руках і поспішила відігнати цю страшну картину. Але виду не подала, лише натягнуто усміхнулася.

— Що ж, обід закінчився, а я побігла на роботу. — Юля підвелася, віднесла тарілку до раковини й суворо глянула на дітей. — І тільки спробуйте щось утнути.

— Ми нічого не робимо! — обурився Кірюха.

— От і продовжуйте.

За кілька хвилин дітвора теж доїла й вискочила надвір, і ми залишилися з Катериною Василівною вдвох. Зі свекрухою. Бляха, навіть подумки це слово звучало моторошно. Я покрутила в руках виделку, не знаючи, про що із нею говорити, а потім згадала єдину людину, яка могла врятувати мене від цієї незручної ситуації.

— А Макс скоро повернеться?

— Не думаю. Роботи багато. Хлопці зазвичай повертаються ближче до дев’ятої.

Чудово, бляха. Просто чудово. І що мені тут робити до дев’ятої?

— Раз уже ти тут, допоможи мені з посудом, бо мені ще полуницю треба перебрати й грядки полити, поки спека спала.

Я піднялася, взяла тарілку й понесла її до раковини. Коли повернулася по наступну, помітила, що Катерина Василівна дивиться кудись униз. Простежила за її поглядом і побачила власні підбори.

— Щось не так?

— Вибач, люба, не знаю, як у тебе вдома, а в нас прийнято роззуватися.

— Ой. Вибачте.

Я пішла в передпокій, скинула туфлі й озирнулася.

— А капці де?

— Там десь пошукай.

Після нетривалих пошуків у шафці біля дверей я знайшла якісь рожеві капці, взула їх і повернулася на кухню. Катерина Василівна за цей час уже встигла прибрати все зі столу й скласти посуд у раковину.

— Вимиєш посуд, а я побіжу на город. Буде сумно — приходь, раз тобі таке цікаве сільське життя.

Вона вийшла, а я залишилася сама й насамперед почала відкривати всі шухляди та дверцята. Каструлі, крупи, рушники, смітник, якісь банки — усе що завгодно, крім того, що я шукала. Обійшовши кухню по другому колу, я нарешті змушена була визнати очевидне.

Посудомийки не було.

— Ви що, бляха, серйозно?

Я повільно перевела погляд на раковину. Ніколи б не подумала, що кілька людей після одного обіду здатні залишити стільки брудного посуду. Глибокі тарілки, чашки, блюдця, виделки, ножі, ложки, каструля з жирною водою, сковорідка, лопатка — і все це якимось дивом тепер стало моєю проблемою. А на краю раковини в пластиковій підставці лежала мокра пошарпана губка з крихтами й чимось темним, що я навіть не хотіла розглядати.

І цим мені пропонувалося мити посуд? До неї ж гидко було навіть щипцями торкатися. Але альтернативи не спостерігалося, тому я взяла губку двома пальцями, наче дохлу мишу, і спробувала відтерти жир із тарілки. Нічого. Тарілка залишилася такою самою слизькою й тепер ще й норовила вислизнути з рук просто в брудну раковину.