8

Василіса

Я, бляха, ніхріна не була в захваті.

Прокинулася я через кілька годин від того, що мене так підкинуло на сидінні, що голова мало не зустрілася зі стелею. Сонно розплющила очі, випросталася й кілька секунд намагалася зрозуміти, де ми взагалі їдемо.

За вікном не було нічого. От буквально. Ні будинків, ні магазинів, ні заправок, ні людей. З одного боку тягнулося якесь безкінечне поле, з іншого — ще одне таке саме безкінечне поле, десь удалині темніла смуга лісу, а під колесами була настільки розбита дорога, що я не могла зрозуміти, чи тут колись існував асфальт, чи місцеві просто домовилися називати дорогою оце місиво з ям.

Я різко повернулася до Макса. Він спокійнісінько сидів за кермом, притримуючи його однією рукою, і навіть не виглядав стурбованим тим, що ми, судячи з усього, вже виїхали за межі цивілізації.

— Ти куди притягнув мене, придурку?!

Макс кинув на мене короткий погляд.

— Село Манчичі.

Я почекала продовження, але його не було.

— Яке ще нахрін село?

— Манчичі, — терпляче повторив він. — Я ж сказав.

— Я почула назву! Я питаю, якого біса ми тут робимо?

— Їдемо додому.

Я витріщилася на нього, потім знову подивилася у вікно. Пікап саме обігнув чергову яму, за якою відкрився неймовірний краєвид із поля, кількох електричних стовпів і самотньої корови за парканом. Повільно повернула голову назад.

— Ти що… у селі живеш?

Макс усміхнувся.

— Живу.

— Постійно?

— Переважно.

— Добровільно?

Тепер він уже пирхнув.

— Уяви собі.

Я знову припала поглядом до вікна, сподіваючись побачити хоча б якийсь натяк на те, що він з мене знущається. Може, за полем почнеться котеджне містечко. Або десь тут захований нормальний район. Ну не міг же чоловік, який учора спокійно ночував у сучасній міській квартирі й їздив на машині вартістю як непогана однокімнатна квартира, серйозно жити…

Повз нас повільно проплив трактор. За кермом сидів дідусь у кепці, який підняв руку, вітаючись. Макс так само буденно підняв руку у відповідь, наче вони зустрілися десь біля ліфта, а не посеред дороги, на якій можна було загубити колесо.

Я мало не застогнала.

— Таки міг.

— Нам потрібно обговорити умови, — через деякий час сказав Макс.

— Які ще умови?

— Вася, зрозумій…

— Я Василіса, — перебила його.

— Добре. Так от, ми їдемо до мене додому, а там мої батьки. Ну не можу ж я сказати їм, що поїхав у місто за дипломом, а повернувся з дружиною.

— Чому не можеш?

— А ти, бляха, не здогадуєшся? Мене не було лише добу, сама подумай. Тим паче вони в житті не повірять, що я закохався з першого погляду та ще й так, що одразу одружився. Та я сам досі повірити не можу, що все це насправді зі мною відбувається.

— Ну, можемо повернутися в місто.

— Якщо бажаєш — повертайся. А в мене тут дім, батьки, робота і своє життя. Я не збирався перекроювати його під тебе й твої забаганки лише тому, що тобі раптом заманулося посперичатися з дідом.

Я сердито зиркнула на нього. От же ж придурок. Найгірше, що сперечатися було складно. Точніше, сперечатися я могла скільки завгодно, тільки результат від цього не змінювався. Макс повертатися в місто не збирався, а я не могла просто розвернутися й поїхати сама. Тоді можна було одразу телефонувати дідові й повідомляти, що він переміг.

А от цього не буде.

Я могла жити в селі, могла терпіти Макса Сорокіна, його родичів, курей, трактори й що там іще чекало на мене в Манчичах, але програти Леоніду Вікторовичу через кілька годин після початку нашого парі? Та нізащо. Отже, доведеться йти на компроміс.

— Гаразд. Що ти пропонуєш?

— Не говоримо моїм батькам ні про весілля, ні про твоє парі з дідом, ні взагалі про весь цей абсурд.

— І мені навіть цікаво, ким тоді ти мене представиш.

— Скажу, що ти сестра знайомого. Шукала роботу, от я й запропонував пожити в нас.

— Роботу? У селі?

— Повір, тут її вистачає.

— Тобто ти реально думаєш, що вони подивляться на мене й повірять, ніби я добровільно переїхала з міста в якесь богом забуте село заради роботи?

— Скажемо, що тобі набридло велике місто.

— Максе, серйозно, подивися на мене. Я схожа на людину, якій може набриднути велике місто?

Він ковзнув по мені поглядом і скривився.

— Добре. Тоді що пропонуєш?

Я замислилася лише на мить, а тоді мене осяяло.

— Можна сказати, що я блогер і вирішила зняти серію відео про життя в українському селі. Типу пожити тут якийсь час, спробувати місцевий побут, познайомитися з людьми й показати підписникам, як усе виглядає насправді.

Макс кілька секунд мовчав.

— І вони в це повірять?

— Звісно. Я ж справді веду блог. До того ж це набагато правдоподібніше, ніж твоя геніальна історія про те, що мені набридло місто.

— Гаразд, — нарешті погодився він. — Блогер так блогер. Тільки про весілля — ані слова.

— Без проблем.

— І про парі з дідом теж.

— Я зрозуміла з першого разу.

— І постарайся хоча б перші п’ять хвилин поводитися нормально.

Я повільно повернула до нього голову.

— Оце зараз було зайве.

Пікап звернув із розбитої дороги й за кілька хвилин зупинився біля великого двоповерхового дерев’яного будинку. Я вибралася з машини й озирнулася. Насправді все виглядало значно краще, ніж я собі уявляла. Просторий двір, акуратні клумби, широке крильце, великі вікна, тераса збоку. Навіть сам будинок був досить сучасним і зовсім не нагадував ту сільську халупу, яку моя уява малювала всю дорогу.

— Ну, не все так погано. Твій дім?

— Моєї родини.

— А родина велика?

— А от зараз і дізнаєшся.

Наче на підтвердження його слів двері будинку розчахнулися, і назустріч нам із криками помчали двоє дітей — хлопчик і дівчинка років десяти. Макс ледь устиг відійти від машини, як вони налетіли на нього з двох боків. Він розсміявся, підхопив обох на руки, а вони обійняли його за шию.