7

Василіса

Я ще якийсь час стояла на місці, дивлячись туди, де зник Максим, і подумки називала його всіма словами, які знала. От же ж придурок. Кинув мене посеред міста й пішов, навіть не озирнувшись. Нічого. Дуже треба. У мене була Мілена, яка приїде, забере мене звідси, нагодує, напоїть кавою, дасть нормальний одяг, а заодно вислухає історію про те, як моє життя перевернулося з ніг на голову.

Я полізла в сумочку в пошуках телефона й лише за кілька секунд завмерла.

Телефон.

Точно.

Мій телефон учора розлетівся по асфальту.

— Та щоб вас усіх…

Я сердито перерила сумочку ще раз, ніби новий смартфон міг дивом матеріалізуватися між помадою та пудреницею, і раптом пальці намацали щось пластикове. Витягнувши картку, я кілька секунд не вірила власному щастю. Кредитка. Моя кредитка! Схоже, дідусь, коли влаштовував показову конфіскацію майна, пропустив одну.

— Так! — радісно пискнула я й мало не поцілувала її.

От тобі й пів року не протягну. Я протримаюся стільки, скільки захочу. Зараз нормально поїм, потім куплю телефон, зателефоную Мілені, а далі щось придумаю. Настрій миттєво покращився, а шлунок, ніби тільки й чекав на добрі новини, голосно забурчав. Я згадала, що від учорашніх персиків, яблук і кількох цукерок минула ціла вічність, тому першочергове завдання визначилося саме собою.

Найближчий пристойний ресторан знайшовся буквально за квартал. Я зайшла всередину, вибрала столик біля вікна й уперше за цей божевільний ранок відчула себе майже людиною. Офіціант трохи здивовано ковзнув поглядом по моїй пом’ятій рожевій сукні, але професійно зробив вигляд, що нічого не помітив, і подав меню.

Голодна я була настільки, що вирішила не розмінюватися на дрібниці. Замовила салат із морепродуктами, крем-суп, стейк із овочами, якийсь десерт із фісташками, назва якого займала пів рядка, свіжовичавлений сік і каву. Якщо вже починати незалежне життя, то точно не на голодний шлунок. Їжу принесли швидко, і наступні хвилин сорок я чесно не думала ні про дідуся, ні про Максима, ні про довбану обручку, яка поблискувала на пальці щоразу, коли я брала виделку. Я просто їла й отримувала від цього майже непристойне задоволення.

Коли офіціант приніс рахунок, я навіть не подивилася на суму. Просто поклала кредитку на папку й продовжила допивати каву. За кілька хвилин він повернувся, і вираз його обличчя мені одразу не сподобався.

— Перепрошую, пані, але ваша картка заблокована.

Я гмикнула.

— Перевірте ще раз. Учора вона чудово працювала.

— Я вже перевірив чотири рази. Банк відхиляє операцію. Можете зателефонувати до банку або комусь зі знайомих, щоб вам допомогли розрахуватися.

Я повільно поставила чашку на блюдце.

От старий гад.

Ні, він не міг знати про цю картку, якщо пропустив її в сумочці. Отже, просто заблокував усе одразу. Передбачливий тиран.

— У мене немає телефона, тому спробуйте картку ще раз.

Офіціант подивився на мене з тією особливою ввічливістю, за якою вже добре читалося «Господи, за що мені це?», важко зітхнув і пішов. Я сиділа рівно, намагаючись не нервувати. Може, термінал дурний. Може, зв’язок. Може, дідусь усе-таки не настільки божевільний, щоб залишити мене взагалі без копійки.

Хвилин за п’ять замість офіціанта до мене підійшов чоловік років сорока у строгому костюмі.

— Добрий день. Я адміністратор ресторану. На жаль, ваша картка справді заблокована. Тому вам доведеться або розрахуватися іншим способом, або ми будемо змушені викликати поліцію.

Я не стримала нервового смішка.

— Поліцію? Та ви взагалі знаєте, з ким розмовляєте? Я онучка…

І вчасно прикусила язика.

Власова.

Я мало не сказала це вголос.

Ще й двох годин не минуло від нашого парі, а я вже збиралася прикриватися прізвищем діда, щоб не платити за обід. Він би реготав до наступного Різдва.

— Ви онучка?.. — підказав адміністратор.

Мозок гарячково запрацював.

— Я взагалі-то журналістка.

Він моргнув.

— Перепрошую?

— Журналістка, — повторила я вже впевненіше. — І зараз проводжу… розслідування.

— Яке саме?

Бляха.

— Перевіряю ресторани міста на… — я обвела поглядом залу, шукаючи хоча б найменшу підказку, — на ставлення до відвідувачів у нестандартних фінансових ситуаціях. Це соціальний експеримент. Прихована перевірка сервісу.

Адміністратор дивився на мене без жодної емоції.

— І заблокована картка теж частина розслідування?

— Звісно.

— А відсутність телефона?

— Конфіденційність.

— А грошей?

— Чистота експерименту.

Він повільно закотив очі, потім обернувся до офіціанта.

— Знаєш, скільки я таких журналістів за день бачу? Викликай поліцію.

— Не треба поліцію. Я розрахуюся.

Я завмерла.

Цей голос я впізнала б зараз із тисячі.

Обернулася й побачила Максима, який ішов до нас із таким виразом обличчя, ніби вже сто разів пошкодував, що взагалі повернувся. Він зупинився біля адміністратора, дістав із кишені гаманець, а потім кивнув у мій бік.

— Це моя підопічна. У неї з головою проблеми. Ось, знову втекла.

У мене від обурення відкрився рот.

Адміністратор подивився на мене, потім на Максима й несподівано кивнув.

— Ну, це багато пояснює.

— Це в кого ще проблеми з головою?! — я підскочила зі стільця. — Ти мене взагалі-то покинув!

— Як бачиш, ненадовго.

Він узяв рахунок, подивився на суму й присвиснув.

— Нічого собі в тебе апетити.

— Я нервувала.

— І вирішила заїсти стрес половиною меню?

— Між іншим, я з учора нормально не їла. А твоя дружина повинна добре харчуватися.

Максим підняв на мене очі.

— П’ять хвилин тому ти хотіла мене вбити за слово «дружина».

— Обставини змінилися. Тепер ти потрібен, щоб оплатити рахунок.

— Яка зворушлива подружня любов.