6

Василіса

— Максиме та Василісо, я повинна запитати вас, чи згодні ви…

— Вони згодні. Далі, — нетерпляче перебив дідусь.

Я повільно повернула до нього голову, все ще сподіваючись, що ось зараз він розсміється й повідомить, що досить мене лякати.

Бо це не могло відбуватися насправді.

Ми стояли посеред зали РАЦСу, перед нами була жінка, яка збиралася офіційно зареєструвати наш шлюб, поруч зі мною — ошелешений Максим, а просто за його спиною Дмитро тримав пістолет так, щоб його не було видно від дверей.

Дідусь тим часом сидів на стільці трохи осторонь і виглядав так, наче прийшов на звичайну ділову зустріч, а не насильно видавати власну онуку заміж за чоловіка, якого вона знала менше доби.

До останнього я була впевнена, що він просто мене лякає.

Навіть коли нас привезли сюди, думала: зараз накричить, прочитає лекцію про мою безвідповідальність, пригрозить замкнути вдома до пенсії — і на цьому вистава закінчиться.

Але ні. Ми, бляха, справді стояли в РАЦСі.

Жінка перевела погляд на дідуся, і я з надією втупилася в неї. Може, хоча б вона скаже, що так не можна? Запитає нас особисто? Викличе поліцію, зрештою, бо одного з наречених буквально підганяли до шлюбу пістолетом? Але вона лише спокійно кивнула.

— Оголошую вас чоловіком та дружиною. Можете поцілувати наречену.

Максим повільно похитав головою.

— Це, бляха, якесь божевілля.

— Не те слово, — видихнула я, сама не вірячи, що щойно стала дружиною чоловіка, якого ще вчора не знала.

— Довго нам чекати? — гримнув дідусь. — Цілуйтеся вже. Що це за весілля без поцілунку?

— Дідусю, — не витримала я, — тобі не здається, що ти й так уже перегнув палицю?

— Цілуйтеся, — відрізав він.

Дмитро легенько штовхнув Максима дулом у спину, змушуючи зробити крок до мене. Я закотила очі й так зиркнула на цього довбня, що він ледь помітно смикнув кутиком губ.

Нічого, Дімо, я тобі це ще пригадаю.

Максим тим часом опинився зовсім близько, і я вже хотіла сказати, щоб він просто швиденько чмокнув мене й ми закінчили цей цирк, але він раптом обхопив мене за талію, притягнув до себе й впився в губи.

А щоб йому.

Я чудово пам’ятала наш учорашній поцілунок, але зараз зовсім не очікувала, що він зробить це ось так. Упевнено, міцно тримаючи мене біля себе, наче позаду нього не стояв Дмитро з пістолетом, а за кілька кроків не спостерігав за всім цим мій дідусь.

На якусь мить я навіть забула, де ми знаходимося, а коли Максим відсторонився, кілька секунд просто дивилася на нього, намагаючись зібрати докупи думки.

— Оце вже інша справа, — задоволено промовив дідусь.

Я різко відступила від свого новоспеченого чоловіка. Господи, навіть подумки це звучало дико. Дідусь тим часом уже підвівся й підійшов до жінки.

— Галино Семенівно, ви, як завжди, неперевершені.

Він галантно поцілував їй руку, а я мало не подавилася повітрям.

— Леоніде Вікторовичу, ви ж знаєте, я завжди до ваших послуг.

— Я знаю, — задоволено відповів він і взяв зі столу маленьку тарілочку, на якій лежали дві обручки.

Я витріщилася на них.

Коли він, бляха, встиг їх купити? Ми прокинулися трохи більше години тому, а цей старий тиран уже встиг знайти працівницю РАЦСу, домовитися про реєстрацію й навіть обручки десь дістати.

Я вихопила тарілочку з його рук, поки він не вирішив ще й власноруч нас ними закільцювати, взяла одну обручку й простягнула другу Максимові.

— Паспорт не забудь поміняти, — між іншим кинув дідусь. — Яке тепер твоє прізвище?

Я повернулася до Максима й тільки зараз усвідомила весь рівень цього абсурду. Я вийшла заміж за чоловіка, прізвища якого навіть не знала.

— Сорокіна, — тихо відповів він, надягаючи обручку на мій палець.

Я опустила погляд на тонкий металевий обідок. Сорокіна. Василіса Сорокіна. Бляха, та я навіть звикнути до його імені ще не встигла, а тепер мала міняти через нього паспорт.

— О Господи, — закотив очі дідусь. — Ну лети, сороко, на всі чотири сторони. О, мало не забув.

Він узяв мою сумочку зі стільця й відкрив її.

— Дідусю, що ти робиш?

Замість відповіді він дістав гаманець, витягнув звідти мої банківські картки й спокійно поклав собі в кишеню. Я ще не встигла отямитися від такого нахабства, як слідом у його руці опинилися ключі від моєї новенької машини.

— Це тобі більше не потрібне. Тепер тебе забезпечуватиме твій законний чоловік.

— Що?! 

Максим поруч повільно повернув голову до мене, потім до дідуся, і з виразу його обличчя я зрозуміла, що він щойно отримав ще одну прекрасну новину про власне життя. Мало того що його під дулом пістолета одружили з незнайомою дівчиною, тепер виявилося, що цю дівчину він ще й повинен утримувати.

Дідуся моє обурення взагалі не хвилювало. Він обійшов мене, підійшов до Максима й по-батьківськи обійняв його за плечі.

— Ну що, вітаю тебе, дорогий зятьок. І співчуваю. Вона дуже дороге задоволення.

Максим дивився на нього так, наче серйозно розмірковував, скільки років дадуть за вбивство новоспеченого родича просто в день весілля.

— За мною, — кинув дідусь охороні й попрямував до виходу.

Дмитро рушив слідом, але біля дверей озирнувся на мене. В його очах відверто танцював сміх, і мені страшенно захотілося запустити в нього чимось важким. Бажано стільцем. Я показала йому середній палець, на що цей гад усе-таки посміхнувся й зачинив за собою двері.

І тільки коли вони пішли, я нарешті залишилася стояти посеред зали в повній тиші й повільно опустила погляд на свою руку. На пальці блищала обручка. У гаманці більше не було карток, ключі від машини перекочували до кишені дідуся, а поруч стояв чоловік, якого я знала менше доби і який якимось незбагненним чином тепер був моїм законним чоловіком.

Я витримала секунд десять.

Потім лють остаточно перемогла здоровий глузд, і я зірвалася з місця. Вискочила із зали, промчала коридором і наздогнала дідуся вже на сходах.