5

Макс

Прокидався я повільно й дуже неохоче. У голові шуміло, в роті пересохло, а тіло категорично відмовлялося визнавати, що ранок уже настав. Я ще кілька секунд лежав із заплющеними очима, намагаючись зібрати докупи уривки вчорашнього вечора, аж поки не відчув дивне відчуття чужої присутності.

Розплющив очі і сон злетів із мене миттєво.

За якихось двадцять сантиметрів від мого обличчя чорніло дуло пістолета.

Я завмер, навіть дихати на мить перестав, а потім повільно перевів погляд вище. Пістолет тримав чоловік, якому для повного образу бракувало хіба що таблички «ваш ранок остаточно зіпсовано». Під два метри зросту, широченні плечі, кам’яне обличчя й такий погляд, ніби пристрелити мене до сніданку входило до його звичайного робочого графіка.

Я дуже обережно повернув голову в інший бік.

Там стояв другий.

Такий самий здоровенний, похмурий і до неприємного схожий на першого. Брати, близнюки чи просто десь існувала фабрика, яка серійно випускала двометрових убивць, — з’ясовувати зараз не хотілося.

От тепер я прокинувся остаточно.

У голові одна за одною промайнули вчорашня зустріч, вино, Василіса, її розповіді про діда, якого всі боялися…

Бляха.

Повільно, без різких рухів, я опустив руку на плече дівчини, яка спокійнісінько спала поруч, абсолютно не підозрюючи, що наш ранок почався з озброєної делегації.

— Васю, — тихо покликав я.

Жодної реакції.

Навіть не поворухнулася.

Я трохи сильніше потягнув її за плече, не зводячи очей із дула пістолета.

— Гей, Васю.

— Ще рано, — простогнала вона сонно й спробувала відмахнутися від моєї руки.

У будь-якій іншій ситуації я б, мабуть, посміявся. Зараз чомусь не хотілося.

— Тобі краще прокинутися, — дуже тихо промовив я.

Щось у моєму голосі все-таки до неї дійшло. Василіса невдоволено заворушилася, повернулася на спину й повільно розплющила очі. Спочатку подивилася на мене, потім перевела сонний погляд кудись за моє плече. Кілька секунд на її обличчі не відбувалося нічого.

А тоді вона різко повернула голову в інший бік і побачила другого чоловіка.

— Та трясця твоїй матері, Дімо! — гаркнула так, що я аж здригнувся. — Якого біса ти тут робиш?! Ну чому саме зараз я маю бачити тебе?!

Я повільно перевів погляд на пістолет.

Потім на Василісу.

Потім знову на пістолет.

Цікаво.

Тобто її в цій ситуації найбільше обурювало не те, що двоє озброєних громил увірвалися до квартири й стояли біля нашого ліжка. Її дратувало, що один із них з’явився невчасно.

Чоловік, якого вона назвала Дімою, на її обурення не відреагував узагалі. Навіть бровою не повів. Просто дістав телефон і простягнув їй.

— З тобою хоче поговорити Леонід Вікторович.

Вона ще кілька секунд дивилася на телефон із таким виразом, ніби всерйоз розмірковувала, що буде гірше: взяти слухавку чи дозволити громилі біля моєї голови нарешті скористатися пістолетом. Зрештою важко зітхнула, вихопила телефон із руки Дмитра й одразу ввімкнула гучний зв’язок.

— Доброго ранку, — пролунав спокійний чоловічий голос. — От мені цікаво, чим перший зустрічний хахаль кращий за наречених-мільйонерів, га?

Василіса закотила очі, а я вирішив, що настав час хоча б спробувати з’ясувати, що, в біса, відбувалося. Особливо враховуючи те, що пістолет нікуди не подівся і його дуло досі знаходилося небезпечно близько до моєї голови.

— Василісо, я не зрозумів. Що відбувається?

У слухавці на кілька секунд запала тиша.

— А-а-а, — протягнув чоловік уже зовсім іншим тоном. — Я так розумію, це мій майбутній зять.

— Зять?! — одночасно видали ми з Василісою.

Я різко повернув до неї голову, вона так само витріщилася на мене. Усе це дедалі більше нагадувало якийсь театр абсурду. Ще вчора я просто приїхав забрати диплом, увечері витягнув незнайому дівчину з-під машини, а сьогодні прокинувся під дулом пістолета й за якихось п’ять хвилин примудрився стати чиїмось майбутнім зятем.

Ні. Такого просто не могло бути.

— Василісо, це жарт такий? — я вдивлявся в її обличчя, намагаючись знайти хоча б натяк на те, що зараз вона розсміється. — Ти вирішила мене розіграти?

Судячи з її ошелешеного виразу, вона сама була б не проти почути, що це розіграш.

— От що, друже, — знову заговорив чоловік у слухавці. — Любиш порядних дівчат до ліжка тягнути — значить, доведеться полюбити й у РАЦС ходити. Чи ти гадаєш, моя онучка для тебе чергова розвага?!

Останні слова він уже майже гаркнув, і саме в цю мить до мене остаточно дійшло: ніхріна це не розіграш.

Я повільно глянув на здоровила з пістолетом, потім на другого, який незворушно стояв біля Василіси, і відчув, як усередині все похололо.

Оце я, бляха, попав.

Ні, навіть не так.

Я конкретно влип.

Учора ввечері вона розповідала про владного діда, який контролював кожен її крок, вирішував, з ким їй спілкуватися, куди ходити й за кого в майбутньому виходити заміж. Я слухав, кивав, наливав їй вино і десь навіть думав, що вона перебільшує на емоціях.

Не перебільшувала.

Ні на грам.

— Не чую відповіді, — холодно нагадав про себе голос із телефона.

— Ні, не розвага, — відповів я напрочуд спокійно.

Хоча всередині мене в цей момент волало тільки одне: що, бляха, тут узагалі відбувається?!

Я навіть не встиг подумати, наскільки невдало сформулював відповідь.

— Ну раз не розвага — просто чудово, — миттєво подобрішав Леонід Вікторович. — Значить, за годину зустрінемося в РАЦСі.

— Що?! — знову одночасно вигукнули ми.

Я сів на ліжку, остаточно забувши про головний біль, спрагу й узагалі все на світі. Василіса теж підскочила, стискаючи телефон обома руками й дивлячись на нього так, наче зараз збиралася задушити власного діда через динамік.

За годину.

У РАЦСі.

Я кілька разів подумки повторив почуте, але сенсу більше не стало.

Ще вчора ввечері я не знав навіть її імені. А тепер якийсь божевільний дід із двома озброєними шафами збирався за годину на мені її одружити.