4

Макс

День закінчувався зовсім не так, як я планував.

Власне, план був до смішного простим: приїхати в університет, забрати диплом, перекинутися кількома словами зі старими знайомими й повернутися у квартиру.

Я точно не розраховував, що дорогою встрягну в якусь пригоду, витягну незнайому дівчину з-під коліс, а потім ще й приведу її із собою.

Я провів долонею по мокрому волоссю й перевів погляд на двері ванної, за якими вона зникла кілька хвилин тому.

Навіщо привів — сам до кінця не розумів.

Напевно, тому що після всього просто не зміг залишити її саму. Вона була настільки розбита, що навіть машину, яка летіла просто на неї, помітила лише тоді, коли я відтягнув її з дороги. Саджати в такому стані в таксі й махати рукою на прощання здавалося відверто паршивою ідеєю.

От і привів.

Щоправда, квартира навіть не була моєю. Артем дозволив пожити тут кілька днів, поки сам перебрався на дачу, а мені якраз потрібно було владнати останні справи з університетом.

Навряд чи друг заперечував би проти несподіваної гості, але ситуація все одно виходила дивна: ще кілька годин тому я навіть не знав про існування цієї дівчини, а тепер вона приймала душ у його ванній.

За вікном продовжував лити дощ, а з мене самого натекло на підлогу стільки води, що скоро доведеться шукати не сухий одяг, а швабру. Футболка прилипла до тіла, джинси промокли наскрізь, у кросівках неприємно хлюпало при кожному кроці.

Застудитися я не боявся — під дощем доводилося мокнути й не так, але залишатися в мокрому одязі не було жодного бажання.

Я стягнув футболку, кинув її на спинку стільця й пішов до кімнати, де залишив свої речі. Спочатку варто було переодягнутися, а потім уже вирішувати, що робити з несподіваною гостею і як узагалі закінчити цей дивний день.

Двері ванної відчинилися саме тоді, коли я повернувся на кухню вже в сухих джинсах і футболці. Я машинально обернувся — і на кілька секунд завис.

Дівчина вийшла в моїй сорочці, яку я дав їй замість мокрого одягу. На мені вона була звичайною чорною сорочкою, а на ній доходила майже до колін, повністю ховаючи стегна. І тільки зараз, коли з її обличчя зникли розмазані сльози, а мокрий одяг більше не приховував фігуру, я помітив, якою маленькою й тендітною вона насправді була.

Вологе руде волосся розсипалося по плечах мідними пасмами, кілька з них прилипли до щік. Великі зелені очі все ще залишалися трохи почервонілими після сліз, але тепер я міг нормально їх роздивитися. Як і тонкі риси обличчя, маленький прямий ніс, пухкі губи й розсип ледь помітних веснянок на переніссі.

Красива.

Дуже.

— Чай будеш? — запропонував я перше, що спало на думку, бо ще трохи — і почувався б повним бовдуром, який стоїть посеред кухні й відверто витріщається на незнайому дівчину.

Вона сперлася плечем об одвірок.

— А шампанського немає?

Я хмикнув і відчинив холодильник.

— Шампанського немає. Але… — посунув убік якісь банки й витягнув пляшку без етикетки. — Є вино.

Відкоркував, принюхався й подивився на пляшку проти світла.

— Схоже, домашнє.

— Ну, не найгірший варіант.

Вона пройшла до столу й сіла на стілець, підтягнувши одну ногу під себе.

— А тобі не досить?

Я скептично підняв брову, згадавши, в якому стані знайшов її.

Дівчина повільно підняла голову й подивилася на мене. Спочатку на обличчя, потім ковзнула поглядом нижче, затрималася на руках, знову повернулася до очей. Відверто так оглянула. З оцінкою.

— Ти теж будеш за мене все вирішувати?

— А хто ще це робить? — запитав я раніше, ніж подумав, навіщо мені взагалі це знати.

Вона кілька секунд мовчала, а тоді раптом змахнула руками й нервово розсміялася.

— Усі! Абсолютно всі навколо тільки цим і займаються. Дід вирішує, куди мені ходити, з ким спілкуватися, коли повертатися додому, що для мене добре, а що погано. Дмитро стежить, щоб я випадково не зробила крок ліворуч чи праворуч. А тепер ще й Артем вирішив, з ким мені бути. Точніше, з ким мені не бути. 

Вона знову засміялася, але цього разу сміх вийшов якимось зовсім невеселим.

— Знаєш, іноді мені здається, що єдина людина, яка не має права вирішувати, як жити мені, — це сама я.

Останні слова прозвучали вже тихіше.

Я подивився на пляшку у своїй руці.

Схоже, вино справді було не найгіршою ідеєю.

— Гаразд, — махнув я рукою. — Але якщо завтра в тебе болітиме голова, це вже буде виключно твоє доросле самостійне рішення.

— Домовилися.

Я дістав два келихи й поставив на стіл разом із пляшкою. У холодильнику знайшлися персики та яблука, їх я теж нарізав і кинув на тарілку. Потім згадав про коробку цукерок, яку купив для дівчини Артема.

Подивився на коробку.

Потім на дівчину.

Чорт із нею. Завтра куплю іншу.

Я поставив цукерки на стіл, розлив вино й сів навпроти.

— Ну що, за наше дивне знайомство. До речі, як тебе звати?

— Василіса.

— А я Макс. Що ж, Васю, за цей цікавий вечір.

Її зелені очі миттєво звузилися.

— Я Василіса. А, до біса його, цей вечір.

Вона стукнула своїм келихом об мій і зробила великий ковток. На секунду завмерла, розглядаючи вино так прискіпливо, наче збиралася виставити йому оцінку.

— А досить непогано.

І посміхнулася.

Я завмер із келихом біля губ.

От же чорт.

До цього вона була просто красивою. Але усмішка повністю змінювала її обличчя. У куточках зелених очей з’явилися крихітні зморшки, на щоці позначилася ямочка, а в погляді вперше за весь вечір промайнуло щось живе, тепле. І я несподівано спіймав себе на бажанні побачити це ще раз.

Так, Максе. Чудово.

Дівчина годину тому ридала через якогось придурка, а ти вже сидиш і милуєшся її усмішкою.

Я зробив ковток вина й відкинувся на спинку стільця.

— Ну що, розповідай. Що сталося?

Посмішка одразу потьмяніла.

— А воно тобі треба?

— Мені? Ні. А от тобі, думаю, треба. Сьогодні будемо сусідами по вагону.