3

Василіса

Музика вдарила в груди ще до того, як ми встигли пройти крізь двері клубу. Усередині все потопало в приглушеному світлі: неонові смуги ковзали по темних стінах, над танцполом спалахували прожектори, а десь унизу діджей змішував треки так, що баси відчувалися мало не під шкірою. Після класичної музики, яка весь вечір лунала в нашому домі, це місце здалося мені мало не раєм.

У VIP-зоні на другому поверсі вже зібралися майже всі мої друзі. Варто було мені з’явитися, як хтось одразу закричав моє ім’я, загриміли привітання, мене почали обіймати, цілувати в щоки й простягати келих шампанського.

Я сміялася, приймала привітання, дякувала за подарунки й робила вигляд, що саме заради цього втекла з власного дому через вікно, перелізла через паркан і ризикнула накликати на себе гнів дідуся.

Насправді ж мої очі постійно ковзали клубом у пошуках однієї конкретної людини.

— Навіть не намагайся робити вигляд, що ти не його шукаєш, — пробурмотіла Мілена мені на вухо.

— Я нікого не шукаю.

— Ага. Та он же він.

Вона кивнула кудись униз, і я одразу перевела погляд.

Артем сидів у компанії кількох друзів за столиком майже біля самого танцполу. Як завжди, красивий до непристойності. Світле волосся трохи відросло й недбало спадало на лоб, біла футболка підкреслювала засмаглу шкіру й широкі плечі, на зап’ясті поблискував дорогий годинник. Він щось розповідав друзям, відкинувшись на спинку дивана, й усміхався тією самою легкою усмішкою, через яку я ще в тринадцять років вирішила, що кращого чоловіка просто не існує.

Я машинально поправила волосся.

— Зараз повернуся, — кинула друзям і рушила до сходів.

— О господи, — почула за спиною Міленине зітхання, а за мить вона наздогнала мене. — Я все-таки піду з тобою. Хоч хтось тут повинен мати здоровий глузд.

Чим ближче ми підходили до його столика, тим сильніше я хвилювалася. Це навіть дратувало. Я ніколи не боялася розмовляти з чоловіками, могла спокійно фліртувати, жартувати, послати когось до біса, якщо він мені не подобався.

Але з Артемом усе було інакше.

Поруч із ним я раптом згадувала, як у тринадцять років спеціально приходила до Мілени саме тоді, коли знала, що її старший брат буде вдома. Як у п’ятнадцять годинами вибирала одяг, якщо він мав підвезти нас кудись. Як у сімнадцять остаточно переконала себе, що це вже давно не дитяча закоханість.

Я кохала його.

Принаймні саме так я називала те, що відчувала всі ці роки.

Артем помітив нас, коли до столика залишалося кілька кроків. Його усмішка зникла, він відставив коктейль і здивовано випростався.

— Привіт, — посміхнулася я.

Він одразу підвівся.

— Привіт. З днем народження.

— Дякую.

Артем нахилився й поцілував мене в щоку. Звичайний дружній поцілунок, який для нього, мабуть, нічого не означав, а я відчула, як щоки миттєво спалахнули.

Двадцять п’ять років. Доросла жінка. А він поцілував мене в щоку — і я знову тринадцятирічна дурепа.

— А ви як тут опинилися? — Артем оглянув спочатку мене, потім сестру. — Ще й у такому вигляді та без охорони.

— Святкуємо мій день народження. 

Я кивнула на VIP-зону нагорі.

— А як же банкет удома?

— Тут значно цікавіше.

— Ну-ну, — гмикнув він, знову влаштувався на дивані й зробив ковток коктейлю.

Його друзі дивилися на нас із поблажливими посмішками, які починали мене дратувати, а Мілена поруч закотила очі.

— Дивно, що тобі дозволили святкувати в цьому клубі, — додав Артем.

— Я сама вирішую, де святкуватиму свій день народження, — відрізала я.

Він голосно розсміявся, наче я щойно видала найкращий жарт цього вечора.

От і чудово.

Я втекла з дому, залишила дідуся розважати моїх гостей, перелізла через паркан і приїхала сюди не для того, щоб Артем знову дивився на мене як на маленьку Лісу, яка бігала за його сестрою хвостиком.

Сьогодні мені двадцять п’ять. Якщо я не скажу йому зараз, то коли?

— Артеме, ми можемо відійти на хвилинку?

Він трохи здивувався, але кивнув.

— Так, звісно.

Артем підвівся й рушив у бік коридору, що вів до вбиралень. Я пішла за ним, відчуваючи, як серце з кожним кроком калатає дедалі сильніше. Тут музика звучала тихіше, лише глухі баси пробивалися крізь стіни. Артем зупинився біля темної стіни й обернувся до мене.

— То що сталося?

Я набрала в легені повітря.

Зараз або ніколи.

— Артеме, я люблю тебе.

На якусь мить він просто завис.

— Що?

— Я люблю тебе, — повторила вже впевненіше.

Його брови поповзли вгору, а потім обличчя раптом розслабилося.

— А-а-а… — він навіть усміхнувся. — Я теж тебе люблю. Ти ж мені як сестра.

Усередині щось неприємно стиснулося.

— Але я не твоя сестра.

Усмішка повільно зникла з його обличчя.

— Лісо, ти зараз серйозно?

— Звісно, серйозно. 

Я змусила себе не відводити погляду. 

— Я хочу, щоб ти одружився зі мною.

Тепер він дивився на мене так, ніби я запропонувала йому пограбувати банк.

— Лісо… ти тільки не ображайся, добре? Але ми з тобою занадто різні.

— І що?

— І те. Ти не в моєму смаку.

Оце вже вдарило болючіше, ніж мало б.

— Зовсім?

— Господи, тільки не роби з цього трагедію. Ти красива дівчина, просто… — він провів долонею по волоссю. — Я не дивлюся на тебе так. І одружуватися з тобою точно не збираюся. Та я взагалі найближчим часом ні з ким не планую одружуватися. Мені це не потрібно. А проблеми з твоїм дідом мені тим паче не потрібні.

Я ще не встигла придумати, що на це відповісти, коли в коридорі з’явилися дві дівчини. Високі, довгоногі, з ідеальними фігурами й у таких коротких сукнях, що моє вбрання поряд із ними раптом здалося мало не чернечим. Одна була брюнеткою, інша — платиновою блондинкою. Обидві виглядали так, наче щойно зійшли зі сторінки реклами купальників.

Блондинка одразу підійшла до Артема, обвила руками його шию й притиснулася до нього.