2

Василіса

— Ні, Лісо. Спочатку буде прийом у нас удома, а потім уже твій клуб, — спокійно промовив дідусь і зробив ковток кави, наче щойно повідомив мені щось абсолютно буденне, а не зіпсував день, на який я чекала останні пів року.

Я сиділа навпроти й скрипіла зубами, намагаючись не сказати нічого такого, за що могла позбутися подарунків ще до того, як їх отримаю. Бляха, знову те саме. Знову дідусь вирішував, де мені бути, з ким, о котрій і, схоже, навіть із яким виразом обличчя.

Сьогодні мені виповнилося двадцять п’ять.

Двадцять п’ять! Я планувала цей день пів року. Клуб був заброньований, список гостей складений, діджей оплачений, сукня чекала у гардеробній, а Мілена останній тиждень надсилала мені повідомлення з відліком годин до вечірки. Я навіть приблизно знала, о котрій ми мали урочисто втратити здоровий глузд.

А потім сьогодні вранці мене розбудив гуркіт у дворі.

Спочатку я вирішила, що хтось нарешті зніс альтанку, яку я ненавиділа років із дванадцяти, і вже майже зраділа. Але варто було підійти до вікна, як настрій стрімко впав до нуля. Двором снували якісь люди, розвантажували столи, стільці, величезні композиції з живих квітів, монтували освітлення й тягнули кудись метри білої тканини. За пів години з’ясувалося, що це декоратори. Ще за пів — що ввечері дідусь влаштовує прийом на честь мого дня народження.

Мене, звісно, повідомити про це ніхто не вважав за потрібне.

— Але, дідусю, це ж моє свято, — я все-таки не витримала. — Чому я повинна стирчати тут серед твоїх нудних партнерів, поки мої друзі святкуватимуть мій день народження без мене?

Він неквапливо поставив чашку на блюдце.

— Запроси своїх друзів сюди. Я із задоволенням із ними познайомлюся.

Я скривилася лише від самої думки про це. Мої друзі й дідусеві партнери за одним столом? Господи. Та після першого ж тосту мені доведеться змінювати прізвище й емігрувати.

— Дідусю, маю великі сумніви, що мої друзі захочуть тусити під акорди Вівальді й обговорювати фондові ринки з Миколою Петровичем.

Я на секунду замислилася й пожвавішала.

 — А може, краще ти з нами до клубу?

Дідусь повільно перевів на мене погляд поверх чашки.

Гаразд.

Ідея була погана.

— Лісо, я все сказав. О вісімнадцятій ти повинна бути готова й бути поряд зі мною. Приїде Микола Олександрович із Данилом. Я хочу, щоб ти приділила цьому юнакові трохи уваги. Він нещодавно закінчив ординатуру, зараз планує…

— Це Мотенко? — я миттєво напружилася.

— Мотенко, — підтвердив дідусь.

Я кілька секунд просто дивилася на нього, сподіваючись, що зараз він усміхнеться й скаже, що пожартував.

Не усміхнувся.

— Та ти знущаєшся з мене? Навіщо мені цей напищений павич? Він же дегенерат.

— Лісо! — голос дідуся миттєво став жорсткішим. — Стеж за своїм язиком.

— А що за ним стежити, якщо я просто говорю, як є? Ти з ним узагалі спілкувався довше п’яти хвилин? Він закоханий у себе настільки, що, думаю, перед сном бажає добраніч власному відображенню.

— Я розмовляв із Данилом, — проігнорував він мої слова. — Ти давно йому подобаєшся. Він вихований хлопець із хорошої родини, отримав прекрасну освіту, має майбутнє. Микола Олександрович — мій давній друг і надійний партнер. Я був би радий, якби ваші стосунки з Данилом стали ближчими. Думаю, для обох родин було б чудово колись породичатися.

— Що?!

Я так різко підскочила зі стільця, що той із неприємним скреготом від’їхав назад.

— Ти що, заміж мене хочеш видати за цього придурка?!

— Лісо!

— Ні, серйозно! Ти вирішив ще й чоловіка мені вибрати? Може, ви там і дату весілля без мене визначили? Сукню? Дітям імена придумали?

— Василісо, негайно сядь на місце й замовкни.

Я завмерла.

Дідусь рідко підвищував голос. Йому це й не було потрібно. Зазвичай вистачало одного погляду, щоб усі навколо раптом згадували, хто такий Леонід Вікторович і чому сперечатися з ним — не найкраща ідея.

— Я не сказав, що ти завтра виходиш за нього заміж, — продовжив він уже спокійніше, але від цього чомусь стало лише гірше. — Я сказав, що хочу, аби ти приділила хлопцеві увагу й перестала поводитися так, ніби весь світ існує виключно для твого задоволення. Тобі сьогодні виповнилося двадцять п’ять, Лісо. Час уже зрозуміти, що дорослість — це не лише можливість робити те, що заманеться. Це ще й уміння поважати інших людей, виконувати свої обов’язки та розуміти, що не все в житті відбувається так, як тобі хочеться.

— Я чудово це розумію.

— Ні, Лісо. Якраз цього ти поки що не розумієш. І значною мірою це моя провина, бо я надто довго дозволяв тобі все.

Я схрестила руки на грудях і демонстративно відвернулася. Чудово. Просто чудово. У власний день народження я отримувала не лише прийом, якого не просила, і Мотенка в подарунковій упаковці, а ще й лекцію про доросле життя.

— Сьогодні буде так, як сказав я, — підсумував дідусь. — Ти проведеш прийом поряд зі мною, нормально поспілкуєшся з гостями й не влаштуєш жодних сцен. Після цього можеш їхати до свого клубу.

— А якщо ні?

Він ледь підняв брову.

— Тоді можеш забути про клуб. А заодно про Іспанію й машину.

Мої руки миттєво опустилися.

— Це шантаж.

— Називай як хочеш.

— Ти обіцяв мені машину на день народження!

— І я можу передумати.

От же ж…

Я вже відкрила рот, збираючись пояснити йому все, що думаю про такі методи виховання, коли дідусь дістав із кишені невеликий футляр і поклав його на стіл. Усередині дзенькнули ключі.

Мій погляд миттєво прилип до них.

— До речі, — абсолютно буденно додав він, ніби хвилину тому не погрожував зруйнувати все моє літо. — З днем народження.

Я повільно підійшла до столу й узяла ключі.

— Це…

— Твоя машина стоїть у гаражі. Сподіваюся, хоча б за кермом у тебе вистачить розуму поводитися відповідально.

Образа боролася в мені з нестерпним бажанням негайно побігти в гараж. І, якщо вже бути відвертою, програвала з розгромним рахунком.