1

Василіса

Я: «Ідемо в Мак»

Мілена: «Ні.»

Я: «А чому?»

Мілена: «Лісо! Тому що куди б ти мене в суботу не покликала, все закінчується жорсткою п’янкою!»

Мілена: «Давай підемо в кафе — прийшли готові, як лебеді!»

Мілена: «Давай підемо в кіно — до ранку по всіх клубах нас розплескало!»

Мілена: «Давай підемо на озеро, качок годувати, бо нема що робити і погода норм — приповзли додому на бровах взагалі!»

Мілена: «Добре, їдемо години через дві, не раніше»

Я посміхнулася й заблокувала екран телефону. Мілена була моєю подругою років із шести, хоча називати її просто подругою було якось навіть образливо. Її батько — мій хрещений, наші батьки дружили ще задовго до нашого народження, тому ми росли разом. А після того, як моїх батьків не стало, ця сім’я взагалі стала для мене майже рідною. Вони ніколи не давали відчути, що я для них чужа: тягали мене на всі сімейні свята, переживали через мої оцінки, сварили за дурниці й раділи моїм перемогам так, наче мали на це повне батьківське право. Щоправда, виховувати мене було вже трохи запізно. Цю невдячну місію давно й безнадійно виконував дідусь.

Але зараз мене значно більше хвилювало інше.

Літо.

Три прекрасні місяці, створені точно не для того, щоб сидіти вдома, лягати спати до опівночі й займатися якоюсь нудною дорослою маячнею. Тим паче я нарешті закінчила навчання, а за кілька днів мені виповниться двадцять п’ять. Чверть століття, між іншим. Тож я мала цілком конкретний план: грандіозно відсвяткувати день народження, трохи прийти до тями після святкування, а тоді ми з Міленою полетимо в Іспанію.

Море, сонце, яхти, пляжі, вечірки до ранку, холодні коктейлі й засмаглі красені…

Хоча ні.

Без красенів.

Одного мені цілком вистачало.

Я мимоволі знову посміхнулася, варто було лише подумати про Артема. Ми були знайомі все життя, і я була абсолютно, безповоротно й, за словами Мілени, «до непристойності закохана». Можливо. Зате Артем був найкращим. Красивим, розумним, уважним і єдиним чоловіком на планеті, якого я бачила поруч із собою.

Тому Іспанія планувалася без курортних романів. Артем, звісно, міг прилетіти до нас пізніше, і тоді літо взагалі обіцяло стати ідеальним.

Дідуся вдома не було, тому я востаннє поглянула на себе в дзеркало, поправила волосся, підморгнула власному відображенню й збігла сходами вниз. Дмитро вже чекав біля машини, тримаючи для мене відчинені дверцята.

— Залишилося лише кілька днів, і я нарешті позбудуся твоєї вічно похмурої гримаси, — повідомила я, зупинившись перед ним. — Сама сидітиму за кермом і розсікатиму містом, куди захочу й коли захочу.

Я поправила йому краватку, яка й без моєї допомоги лежала ідеально, і поплескала долонею по грудях.

— Уже не можу дочекатися.

— Я теж, — гмикнула ця похмура брила. — Особливо тієї миті, коли Леонід Вікторович передумає.

— Не передумає. Він пообіцяв.

— Твій дід багато чого тобі обіцяв.

— Цього разу все серйозно. Я витратила майже рік, щоб переконати його, що у двадцять п’ять років людина цілком здатна самостійно керувати автомобілем.

— Знаючи тебе, я б не був таким упевненим.

— Дуже смішно. Права в мене вже давно є.

— Права є. Дозволу діда немає.

Я звузила очі.

— Після дня народження буде. Разом із машиною.

— Побачимо.

— Ти щось сказав? — я визирнула у відчинене вікно, коли він уже зачинив дверцята й обійшов автомобіль.

— Запитую, куди їдемо.

— А. У Мак.

Дмитро завмер, уже взявшись за кермо, і з підозрою на мене покосився.

— Відколи це ти там почала харчуватися?

— А хто сказав, що я там буду їсти? Мені потрібно зняти новий рілс. І обов’язково саме в цьому розсаднику шкідливої їжі.

Він закотив очі й завів автомобіль. Мій телефон одразу під’єднався до Bluetooth, і салон заповнили перші акорди однієї з моїх улюблених пісень. Я помітила, як у Дмитра сіпнулося око, але він нічого не сказав. Навпаки — додав гучності, чудово знаючи, як саме я люблю їздити. За це я його й цінувала. Можна було скільки завгодно бурчати, закочувати очі й удавати, що я — найстрашніше покарання в його житті, але правила він знав: музика голосно, вікно відчинене, ніяких повчань без нагальної потреби.

Місто пропливало за вікном, залите літнім сонцем. Я встигла зробити кілька селфі, зняти коротке відео для сторіс, забракувати його, зняти ще одне й нарешті залишитися задоволеною. Дмитро весь цей час героїчно вдавав, що його зовсім не дратує, як я то опускала вікно, то піднімала його, бо вітер псував зачіску, а за хвилину знову опускала, тому що без вітру відео виходило недостатньо живим.

Хоча Мілена й писала про дві години, на місці вона вже чекала на мене, сидячи за столиком і гортаючи стрічку в телефоні.

— Привіт, люба, — я нахилилася й чмокнула її в щоку.

Мілена заблокувала екран, зняла сонцезахисні окуляри й подивилася на мене з таким стражданням, ніби я силоміць привезла її не в Мак, а щонайменше на каторгу.

— Ну навіщо ти притягнула мене сюди? Ти ж знаєш, що я не втримаюся й обов’язково щось з’їм. Ти хочеш, щоб мій дієтолог мене прибив?

— Не хвилюйся, я особисто стежитиму за твоїми калоріями чи за чим він там наказав стежити. Та й сам Мак нам не потрібен.

Мілена підозріло примружилася, але я вже розвернулася до Дмитра.

— Чекай тут, ми скоро.

— Знаю я ваше «скоро», — пробурмотів він.

Проте сперся спиною на автомобіль, схрестив руки на грудях і залишився на місці, проводжаючи нас поглядом. Я взяла Мілену під руку й потягнула до входу.

— Якщо Мак нам не потрібен, що ми тут забули?

— Тут — нічого, — невинно посміхнулася я. — А от у сусідньому провулку є дуже класний бар, про який Дмитро не знає.

Мілена так різко зупинилася, що мало не висмикнула свою руку з моєї.