Підвал

Сміх у тиші залунав –

Страхом душу пробирав.

Раз, і скрегіт прозвучав -

Він  в дверях замок зламав.

Два – стіну вкрашає кров -

В гості дух до вас зайшов.

Три - зимова ніч прийшла,

Смерть по черзі всіх знайшла.

Так почнеться темна гра,

Бо до вас іде Мара.

Дані прочитані рядки вголос не справили жодного враження  на Олександра. Він стояв в підвальному приміщенні фензину тримаючи в одній руці чорну ляльку мотанку, а в другій – чорний аркуш паперу з написаним білим олівцем, безглуздим, на його думку, віршиком.

- Оксано, підійди но сюди! – прокричав до одного зі своїх редакторів Олександр. – Тут знову ця дивачка вже втретє прислала свій витвір мистецтва! На цей раз взагалі мотанку прислала. Якийсь чорний бридкий несмак.

- Я трохи зайнята! - почув він у відповідь гучний жіночий голос. – Попроси Інну. Петро в лікарні. У нього якісь там проблеми зі сном. Доречі, це він вчора приніс цю посилку з мотанкою, яка зараз у тебе на столі!

- Проте засновниця фензину ти! – вигукнув закипаючи від роздратування Олександр. Він так і продовжував стискаючи у руках чорний папірець та ляльку, одяг якої був прикрашений чудернацькими рунами.

- Так само як і ти! Не вередуй! Краще збирайся! Робочий день добігає кінця! – знов пролунав голос Оксани за книжковими стилажами. І тут сталося дещо неймовірне. Якийсь чорний пісок висипався з чудернацької ляльки в його руці і немов чорнило в’ївся в його долоню. Від переляку та здивування Олександр висловив свої думки матами та почав витирати долонь об джинси. Мотанку він відразу жбурнув у смітник оскільки вона ще й диміти почала.

- Що це за дурнуваті жарти такі? – запитав сам у себе чоловік розглядаючи  чорну пляму на своїй долоні. Раптом пролунав істеричний жіночий сміх та почувся скрегіт замка у вхідних дверях з дивним дзенькотом.

- Наталко, це ти?! – окликав ще одного зі своїх редакторів Олександр та зробив кілька кроків вперед. Під ногами щось хлюпнуло. Це була червона густа рідина. Вже через секунду він знайшов її джерело – Наталку. Її розчленоване тіло лежало біля стіни яку заполонив кривавий напис: «Почалася темна гра, Бо до вас прийшла Мара». Від побаченого жаху всі слова застрягли в горлі де вже зароджувалася нудота. За мить чоловік відчув як на його долоню з чорною міткою впала сніжинка. Коли він глянув вгору то побачив перед собою нічне небо та голі крони дерев. Озирнувшись довкола Олександр зрозумів що знаходиться посеред густого зимового лісу. Підвальне приміщення фензину немов розчинилося у повітрі. Під ногами скрипів сніг. Довкола нього у тихому танці кружляли сніжинки. Олександру здалося неначе він потрапив в іншу реальність. Різкий потойбічний холод пронизав його аж до самісіньких кісток.

- Де це я? - прошепотів він сам до себе. – Як я тут опинився?

Паніка остаточно заволодівала його розумом так само як мороз оволодівав його тілом.

- Сашко… любий, допоможи, - легкий ледь чутний шепіт прорізав тишу зимового лісу. Олександр впізнав голос дружини і обернувся. Він побачив її перед собою всю закривавлену у нічній атласній сорочці яку вона так любила. За мить вона впала в його обійми. На її шиї був глибокий поріз. Її кров поступово забарвлювала чоловічі руки та білий сніг у бридкий колір смерті. Шепіт, що виривався з її горла був схожий на слабкий хрип, який не можливо було розібрати. Все тіло Олександра трусилося від жаху, болю та холоду. Притискаючи до себе мертве тіло дружини він гірко плакав даруючи її вже неживим вустам свій поцілунок. На здивування Олександра він отримав на нього відповідь. Цей несамовитий пристрасний поцілунок розлився новим страхом у його венах, коли він побачив що його цілує не дружина. В кінці поцілуйка він відчув вологий язик на своїй щоці, що залишив по собі холодний мокрий слід. Олександр відсахнувся і відповз від жінки що предстала перед ним. Вона повільно підвелася не відриваючи від нього самовдоволеного погляду. Її усмішка нагадувала оскал звіра, а чорне волосся, яке розвівав легкий вітерець, підкреслювало чорний блиск  у її темних очах. Чорна сукня з вишитими орнаментами та мертвенна блідість її шкіри вселяли жах з першого погляду.

- Що таке, Сашко, невже дружина тебе так не цілує? – промовила ніжним мелодійним голосом до нього жінка. – А я так старалася… Сподіваюсь, тобі нарешті страшно.

- Ти… Ти хто? – запинаючись запитав Олександр не відриваючи погляд від жінки. – Чого ти хочеш, потворо?

- Фу… Як грубо, - ніжно відмовила вона. – Я не потвора. Я Мара! І я хочу подарувати тобі найбільший жах у твоєму житті. Ми мусимо з тобою поквапитись. У лікарні на мене чекає ваш друг Петро. Не можу собі дозволити надовго його лишати одного. Я вже стільки сил у нього вклала… Бідолаха… Він вже так сильно боїться заснути. Та як би він не боровся, вкінці на нього чекає лише смерть… як і на тебе Сашко. Сашко… Сашко, ти мене чуєш? Олександре!

За якусь мить чоловіка розбудив сильний ляпас, а страшний сон розвіявся. Його щока палала після удару. Він сидів у своєму офісному кріслі за своїм письмовим столом та швидко кліпав не вірячи власним очам.

- Наталю, ти жива, - здивовано примовив він оглядаючи з ніг до голови одну зі своїх редакторів яка, як йому здалося, була недавно мертва.