VІ

Перший сніг цьогоріч висипав як за розкладом, чітко першого грудня ‑ не раніше й не пізніше. Ніколи не помічав, метеорологічного впливу на організм, але сьогодні мені було неймовірно складно щось робити. І все, що мені залишалось ‑ це натхненно спостерігати за білими грудками, що кружляли в повітрі.

Пройшло майже пів року з тих пір, як я втратив друга і дівчину, в яку без задніх думок закохався. Шість місяців позаду, а рана на серці болить, ніби це відбулось тільки сьогодні вранці. І я кожного разу питаю себе як взагалі працює час, та чомусь відчуваю, як він зупиняється. Так, наче бажає зробити мені ще болячіше, ще неприємніше, і як сніжинки, злипаючись утворюють снігову кулю, так і мої думки поєднуються у велику груду думок, що тисне на рану і одного дня мене остаточно притисне. Думки заженуть мене у петлю, вдарять ножем по венах, чи спустять пістолетний курок. Я цього не хочу, але щодня мені так здається…

Нічого не рятує від цих думок, навіть робота. Ба більше – я не можу працювати з тих пір, як мене призначили головним редактором видання. Ю.О. сказав, що я готовий до цього підвищення, а мені здається, що дзуськи я б його отримав, якби не смерть Яна. Йому довелось зробити це, та я не заслуговую займати посаду редактора, вона має належати Яну. Мені боляче бути на його місці, виконувати ті ж самі обов’язки, не бачачи його поруч, не відчуваючи його підтримки…

Я подивився на текст, що мені сьогодні вранці вислав Дмитро, потім ще раз на сніг за вікном. Чим його більше, тим краще. Я повернувся до ноутбука, виділив увесь текст і додав примітку на полях «Сухо. Переписати». Зберегти, відправити.

Дмитро писав непогано, він вже мав досвід роботи у засобах масової інформації, проте зовсім не вмів аналізувати інформацію. Певно, специфіка минулої роботи не давала йому розвинути цей напрям і доводилось швидко підносити факти. Юліан Олександрович одразу сказав, що його обрали для розвитку і самовдосконалення. Тому, переписати статтю з нуля йому не буде зайвим – додасть гри слів, переінакшить, трохи води відкачає, може й висновок який вигадає. Головне, що йому в користь, а мені трохи спокою.

Я відклав ноутбук на столик і вийшов на балкон. Усе було всипано білим і в мене виникло бажання вийти на вулицю, подихати зимовим повітрям. Спуститись на набережну, прогулятись уздовж Дніпра. Вода – кращий терапевт. Останнім часом я це добре усвідомив.

Тепло вдягнувшись, я вийшов з дому і по вулиці Почайнинській рушив у бік набережної. У цю ж мить мені зателефонував Дмитро, – схоже, робота ніяк не бажала мене відпускати.

- Привіт. Я щодо тексту, – відразу випалив хлопець тільки почувши, що гудки очікування скінчились. – Тобі зовсім нічого не сподобалось?

- Вітаю, – спокійно відповів я, вирішивши зайвий раз не нервувати. – А що, тобі самому сподобався?

Хлопчина на секунду замислився й обрав безпечну тактику поступового пошуку вірної відповіді.

- Не впевнений. Я працював над ним годин 7…

- Тебе не повинно турбувати, скільки часу ти працюєш над текстом, якщо після цього він все ще лайно.

- Так, ти правий. Я просто хотів почути певні поради, що слід доробити, а що взагалі зайве.

- Тоді відповіси мені, що тобі самому не подобається у твоєму тексті?

Ще пару секунд тиші в трубці, пошук вірної відповіді…

- Сухо написано… Е-е-ем довга вступна частина… А ще є пара штампів у другій частині, від яких не знаю як позбутися.

- Ось над цим і працюй, – впевнено відповів я, кладучи трубку.

Сподіваюсь, він не образився на мене за такий жорсткий діалог, але останнім часом я зовсім не можу обговорювати роботу. Мені здається, що я став зовсім нелюдимим. Ніколи раніше мені не було так складно заводити нові знайомства, та ще ніколи не виникало складнощів у спілкуванні з колегами. Треба з цим щось робити, аби не опинитись на самому дні. Вода гарний терапевт, але там на дні течії майже нема, а стояча вода невдовзі може стати болотом.

- Я рада, що Ви обрали собі нормального спеціаліста, це вірне рішення. Молодець, – перервала мою розповідь психотерапевт. Вона відкинулась на спинку крісла і перегорнула лист свого записнику. – Продовжуйте.

- Дякую. А можна мені щось випити? Бо мені буде важко згадувати, що було далі.

- Чаю, не бажаєте?

- Води, якщо можна.

Надія обернулась на кріслі й налила мені зі свого скляного графіну. Я подякував і, змочивши горло, продовжив розповідь.

Цього разу на набережній було достатньо прохолодно, від ріки віяв морозний вітер. Не дійшовши до річкового вокзалу, я вирішив звернути подалі від вітру, і перед Поштовою площею рушив у бік дому. На вулиці ставало похмуріше, сонце вже почало сідати, тож я прискорив шаг. Я дивився собі під ноги і роздумував, чи варто подзвонити Дмитру і вибачитись. Зупинившись на червоне світло, я озирнувся по сторонах і по відчув як по тілу пробіг холодок. На іншому боці перехрестя горіла вивіска «Ком’юніті».

Кав’ярня, що стояла зачинена щонайменше 5 місяців виглядала знов працюючою. Вимиті вікна, всередині горить світло. Вона виглядала не як нова, а як щось добре забуте старе. І це старе, розбудило шалену цікавість всередині мене. Невгамовне бажання зайти і дізнатись, що ж там змінилось.

Я дочекався переключення світлофору і, трохи скосивши маршрут у бік кав’ярні, перетнув вулицю. Серце в грудях билося наче після пробіжки. Відчинивши двері я заглянув у зал приміщення – воно виглядало точнісінько як вперше. Ті ж дерев’яні столи, ті ж темні світильники, той самий бар з червоною кавомашиною. В грудях щось кольнуло. Я не побачив хто стоїть за нею, подавшись назад, я закрив двері і помчав у бік дому.