ІV

- Чи Вам відомо, чому саме Ви тут опинились? – Вікторія посунула стілець і рішучо встала. Кружляючи приміщенням вона не відводила від мене погляд – я почав нервувати. Напевно, цього вона й хотіла, та мені стало складно формулювати думки. – Де ви перебували в ніч з суботи на неділю?

- Аа-ем… Я не знаю, на що Ви натякаєте, але я можу все пояснити.

- Що Ви робили в будинку під номером 23 на Великій Житомирській?

- Я отримав повідомлення від Дани, в ньому була вказана лише ця адреса. Можу показати це повідомлення, якщо бажаєте.

- Продовжуйте. Що ви зробили далі?

- Я відповів на це повідомлення, спитав що то за адреса, але вона не відреагувала. На годиннику була вже десята година вечора, тож я вирішив зателефонувати. Дівчина могла от-от лягти спати, тому зробив це як можна швидше.

Після декількох дзвінків залишених без відповіді я почав себе накручувати – а раптом щось сталось і це останнє повідомлення, яке вона змогла відправити, раптом це прохання про допомогу і я маю шукати її по цій адресі?

Я викликав таксі і вирушив на пошуки Дани. Вечірні вулиці міста були не такі велелюдні, майже позбавлені машин і червоних світлофорів на дорогах, тому ми їхали напрочуд швидко. За декілька хвилин ми опинились у потрібному місці, я подякував водієві за оперативність, розплатився і вийшов з машини.

Переді мною красувався своїм зовнішнім оздобленням шести поверховий будинок у стилі українського бароко. Я впізнав його – сюди кілька днів тому я проводжав Дану. Одразу за ним знаходився зелений сквер, здається він називається Сквер київських інтелігентів. Я обійшов будинок і, перетнувши сквер, присів на холодну лавку.

Я був здивований, що Дана надіслала мені цю адресу, адже її самої тут не було. Я набрав її номер ще раз ‑ у слухавці було чутно самі гудки. Сидіти було якось незручно, чи то через внутрішні переживання, чи то через відчуття самотності. Вона мене не дочекалась, кинула як останнього невдаху. А може навіть навмисно мене сюди направила. Жодних пояснень в мене не було.

Оглянувши будинок знизу до верху мені перехопило подих, серце болісно втиснулось кудись проміж ребер, а у вухах загуділо від шоку. В квартирі на останньому поверсі напроти вікна висів чоловік, бризки крові на склі розлетілись немов янгольські крила, що доповнювали і без того моторошний образ. Я підскочив з лавки і тремтячими руками подзвонив у поліцію. Коли оператор прийняла мій виклик я вже підіймався сходами старого під’їзду.

Двері квартири були відкриті і на сходи падав довгий промінь світла. Оператор просила не класти слухавку і розпитувала мене, що я бачу. Важко передати мій жах, коли я зайшов до приміщення. Побачене я не міг передати жодними відомими мені словами, і взагалі, ніби розучився говорити. Уся підлога в кімнаті була заляпана кров’ю чоловіка, що висів під самою стелею. Шия була пробита гострою деталлю люстри, на яку його було підвішено. Увесь його одяг був темно червоного кольору, здалося, ніби кров лилася великим напором. Я навіть не думав, що її може бути настільки багато в тілі людини.

- Ви дочекались приїзду підрозділу, слідчого, криміналістів? – запитала Вікторія.

- Сидячи в єдиному сухому куті, з мерцем напроти. Я намагався себе підбадьорювати, бо відчував, що в будь-яку мить мене може знудити, тож спробував пригадати собі пару анекдотів. Коли приїхала поліція, виглядало ніби я розповідаю анекдоти трупу. Гадаю за це мене й забрали до відділення, за знущання над трупом, так?

- Аж зовсім ні. Мала літературна форма ніяк не підпадає під знущання… Вас забрали через те, що ваші «пальчики» співпали з минулими результатами експертизи. Вони співпали на автівці Яна, на дверях його квартири, у Вашій кімнаті і останній раз сьогодні, на дверях квартири, де знайшли загиблого приватного детектива Матеуша Модрицького. Більше нічиї відбитки не знайдено, тож гадаю, досить Вам морочити мені голову. Кажіть, як Ви вбили Модрицького, як підвісили його і чому здали себе!? – Заволала мені на вухо офіцер.

- Ви це зараз серйозно!? Я нікого не вбивав! Навіщо це мені взагалі?! – налякано відтарабанив я.

- Я Вам скажу навіщо. Я гадаю Ви вбили Яна, через звичайну заздрість і бажання просунутись по роботі. Він займав посаду редактора, на яку Ви претендуєте вже другий рік. Ян заробляв більше за Вас та ще й постійно казав Вам, що робити. Коли Ви з ним розібрались, то вирішили, що варто замаскувати слід і самі заявили про вбивство. Коли Вам сказали про нещасний випадок, Ви не повірили – бо й самі знали, що таке не можливо. Цю справу розслідував наш польський колега, Матеуш Модрицький, якого ми запросили одразу після вбивства Яна. Він експерт у справах з психічнохворими маніяками типу Вас. І тоді, коли Ви це дізнались, то захотіли позбутись головної рушійної сили у справі. Але вже розіграними картами вдруге не зіграєш. Ми одразу відправили до Вас оперативну групу…

- Благаю, послухайте, я нічого такого не робив і ніякий не психічнохворий.

- Ви заперечуєте, що в ніч з двадцять першого на двадцять друге червня бачили когось у своїй квартирі?

- Ні…

- Ви заперечуєте, що цей «хтось» вискочив через відкритий балкон п’ятого поверху? – продовжувала Вікторія.

- Ні…

- Чи заперечуєте Ви, що знайшли на підлозі розбиту склянку, на якій були лише ваші відбитки пальців?