І

Я точно пам’ятаю той день, коли вперше зайшов до кав’ярні «Ком’юніті». Можливо, будь хто інший на моєму місці одразу ж запитав би, чому вона так називається, але мені було байдуже. Я просто бажав випити велику порцію Флет-вайт, аби врешті-решт прокинутись після нічного штурму мережі Інтернет. Я журналіст і того тижня мене чекала велика подія, мабуть найбільша в моєму професійному житті. Раніше мені ще не доводилось проводити такі значні розслідування, хоча й, все що виходило з під мого пера завжди було гарно зроблено. «Гарно зроблено» – так казав голова нашого видання, читаючи статті перед їх публікацією після чого, у кінці прочитаного, обов’язково додавав «Та можна краще».

- Можна трохи прискоритись? Без зайвих подробиць, – ніби гуркіт грому витягнула мене з роздумів насуплена пані офіцер.

Її гострі скули стали ще гострішими. В цей момент вона здавалась мені набагато старшою, за свій справжній вік. При нашій першій зустрічі, напередодні допиту, Вікторія була вкрай засмучена, та мені все одно сподобався її образ – ми мали схожі риси обличчя.

- Так-так, звичайно. Отже, я майже місяць працював над тим матеріалом, робив запити у певні організації і ночами висиджував за екраном свого ноутбука. В той день я ліг спати о 3-й ранку, а прокинувся як завжди о 7-й. Матеріал був майже готовий – мені залишилось лише отримати правки від редактора і отримати схвалення від Юліана Олександровича.

- А Юліан Олександрович це…

- Голова видання, я не сказав? Вибачаюсь. Тож я поклав свій ноутбук до рюкзака, одягнувся і побіг на заплановану зустріч з редактором – Яном. Здається він вже чекав на мене внизу у своїй машині. Він заробляє дещо більше за мене, можливо навіть без «дещо», тому нещодавно придбав собі Бенц Ви 126, здається 90-го року, звичайно з величезним пробігом. Шкіра колись розкішного салону мала помітно зношений вигляд. Але я його не засуджую. Звичайно в наших Київських пробках сильно не поїздиш, і я б на його місці обрав улюблений метрополітен, але, коли маєш гроші і… мрії, то чому би їх не реалізувати.

- Тож що було далі? – натякнула на продовження офіцер поліції.

- Я сів до нього в машину і ми рушили в центр, у пошуках якого-небудь закладу, де можна було б поснідати і разом попрацювати над правками. Мені хотілось встигнути зробити все за самий ранок, аби того ж дня відправити матеріал Ю.О. Ну, це ми його так називаємо, вибачаюсь.

- Я зрозуміла.

- Справа в тому що снідати я зовсім не хотів – відчуття голоду потонуло у безодні думок, передчуттів, очікувань та бажання допрацювати свій перший вагомий проект. Ось чому я жадав саме кави і міг обмежитись лише нею, удовольнивши свою потребу прокинутись. Ми їхали десь в районі Контрактової, коли я побачив нову кав’ярню, вивіску якої я раніше тут не помічав. Я запропонував зупинитись і завітати до неї – мені сподобався дизайн тієї вивіски і назва, яку я би точно запам’ятав, якби бачив цей заклад раніше. «Ком’юніті» – звучить примітно.

Як тільки ми увійшли до закладу в мене майже одразу виникло передчуття ніби це ідеальне місце для нашого з Яном коворкінгу. Велика простора зала з комфортабельними дерев’яними столами та м’якенькими кріслами чорного кольору була вдало підсвічена темними напівкруглими прожекторами, що висіли під стелею. Стіни кав’ярні оздоблені під натуральне дерево перетворювали її на стильне і затишне місце, ніби лісове патіо, створене для того щоб надихати людей.

- Як тобі тут? – запитав мене Ян.

- Дуже непогано. Давай сядемо десь.

Ми пройшли повз бар, за яким стояв молодий бариста, і приземлились за столик в кутку біля вікна. Хлопчина, на вид мого віку, усміхнено привітався і опустив носа в робочий планшет. Напевно, готувався приймати замовлення і почав заздалегідь входити в систему, поки ми вмощувались за своїми екранами. Він був одягнений в темний фартух з емблемою кав’ярні, мав розкудлане волосся і витягнуте обличчя. Я залишив Яна за столом і пішов робити замовлення.

- Добрий ранок.

- Добрий! – усміхнено відповів бариста.

- А чи робите ви Флет-вайт?

- Найсмачніший Флет-вайт за версією Юджина Юджиновича!

- Хто такий Юджин Юджинович? – запитав я.

- Людина яка скуштувала 241 Флет-вайт у всіх можливих закладах міста де його наливають. За сумісництвом – Я.

Він розсміявся і простягнув мені руку. Трохи приголомшено та все ж схильно я потиснув її і представився.

- Тоді мені будь ласка Флет-вайт і… і більш нічого, – поміркувавши вирішив я. Їжа згубно впливає на роботу мозку, тому я обрав відмовитись від ранкової порції вуглеводів. – А йому оцей м’ясний пиріг і Лате.

- Який об’єм?

- Е-е-е… великий.

- Оплата буде карткою? – спитав Юджин.

- Так.

- Добре. Тоді з вас 160 гривень.

Я приклав картку до терміналу і той схвально пропищав, ніби хтось схопив за хвіст пацюка.

- Можете сідати, я вам усе піднесу, – промовив бариста і увімкнув кавомолку.

Я повернувся на своє місце і майже одразу включився в роботу. Ян гортав сторінку тексту, я бачив як в його очах несуться літери, які я цієї ночі старанно виставляв у потрібному порядку, а ще я бачив, як швидко ті очі хмурніють і насуплюються від якоїсь неприємності.