Розділ І

Сьогодні сидячи на лавці біля пологового будинку я думала...  тут народжується життя.

Медичні працівники виконують важливу роль у нашому житті.

Тут відчувається дуже приємна енергетика.

Відродження має те саме відчуття…

Коли ми пройдемо важкий шлях.

Помираємо і починаємо підніматися з колін.

Наче фенікс починаємо відродження з попелу.

Ми починаємо оживати.

Бачити красу навколо себе.

Зцілюватися.

Жити.

Дихати.

Думаємо, як нам жити далі.

А як бути тим хто здався?

Солдату в інвалідному візку, на якого ніхто не чекає.

Чи є в нього сили жити далі?

Чи може він відродитися ?

Що він відчуває ? В його очах величезна біль.  Як відродитися людям, які нікому не потрібні ?

На таке боляче дивитися.

Але саме після побаченого ми починаємо цінувати своє життя.

Будучи в глибокій депресії люди не можуть піднятися з ліжка, не хочуть їсти та з ким небуть спілкуватися .

Не розуміючи, що є ті які просто не можуть встати на ноги. Все у нашій голові .

Я довго думала з чого почати писати свою книгу. І мабуть я почну з того, що всі ми самотні і всі ми частково розбиті.

Перш ніж пройти відродження ми свого роду просто помираємо.

Не завжди ми хочемо відродитися і перебуваємо і болі все наше життя.

Боїмося просто здатися, скласти враження слабкої людини чи просто попросити про допомогу

Ми закриваємося самі у собі після чого у нас зʼявляються депресивні думки та небажання жити.

Ми наче щодня помираємо, але так і не можемо вмерти.

Інколи потрібно просто вмерти, щоб відродитися.

Який важкий шлях  ми проходимо, щоб відродитися.

Хтось здається на середині шляху, перетворивши себе на нікчему. Хтось просто вкорочує собі віку.

Хто такий "медичний працівник" якщо ви не на території лікарні? Медичний працівник - це друг чи близька людина, інколи перший зустрічний на якого ми звернули увагу, бо він сказав нам щось таке, що вплинуло на наше життя.

Почуваючись самотніми ми перестаємо звертати увагу на випадкових перехожих.

Я не хотіла цього писати, але все є таки напишу. Якщо ви не бачите сенсу у своєму житті , то просто прийдіть у дитячий будинок, онкологічну клініку  чи реабілітаційний центр. Ви  побачите скільки життя у цих очах.

Скільки суму і бажання просто вирватися з цим стін.

Добре подумайте перед тим як ставити собі діагноз депресія, я не хочу більше жити чи я нікому не потрібна чи потрібний.

Ви повинні відродитися, для того щоб, як мінімум допомогти собі.

Я завжди раджу самотнім людям зайнятися благодійністю. Ви потрібні людям, які не можуть піднятися. Людям, які нікому не потрібні. Так як і ви.

Фенікс - це книга про велику біль.

Читаючи її , ти побачиш тут себе.

Відчуєш свою біль.

Свою непотрібність та самотність.

Це не чарівний роман про кохання.

Її важко буде почати читати.

Але не важко закінчити.

Вона стане світлом в кінці саме твого тунелю.

Пишучи ці слова я ще досі перебуваю на території лікарні. Зараз я бачу дівчину, яка втратила дитину. Якій сказали, що вона більше не зможе мати дітей.... відчувається страшно біль у її очах. Її душа тихо плаче хоч на обличчі жодної сльози.

Ми повинні навчитися дивися на вже з різних боків. Дівчатам та сімʼям, які втратили своїх дітей, я можу просто порадити одну єдину річ. Хоч  не люблю давати поради... бо хто ж я така. Але все ж таки я напишу. Можливо комусь це відгукнеться.

А можливо хтось захоче мене захейтити.

Це ваше право. Це просто моя думка.

Втративши дитину, важко думати просто дітей сиріт. Але якщо задуматися вони такі ж покинуті і самотні як ви. Просто їх покинули навмисно, а жити вашої дитини забрав Бог, обставини... чи пʼяний водій, якого ви зараз звинувачуєте.

Це теж частина відродження.

Жити заради іншої дитини.

В пологовому будинку чути крик новонароджених, яких покинули матері. Це такий же крик як у вас зараз. Цей крик лунає з душі.

З душі матері, яка втратила сина на війні.

З душі дівчини в якої був викидень.