Глава 74. Ядро

Світ раптом занімів. Ще мить тому навколо гуркотіли постріли, ревіли механізми, хтось кричав. Тепер усе це зникло. За межами шолома був вакуум. Не було ні звуку зовнішнього світу, ні повітря в приміщенні, ні звичного відчуття власного тіла – гравітація зникла, і Іолай просто безпорадно завис у невагомості всередині важкої залізної броні. Натомість оглушливо застукало власне серце, а у вухах дико завили сервоприводи екзоскелета, що працювали на межі перевантаження.

Вертикальний ураган повітря, який мчав до верхнього люка, підхопив усе навколо. В Іолая перед очима почало все повільно плисти. Через панічне дихання скло шолома зсередини затягувало памороззю. Контури стін розмивалися, спалахи зброї в безповітряному просторі перетворювалися на розмиті, німі плями світла. Крізь цей крижаний туман Іолай побачив, як Андрія відриває від підлоги й несе вгору. Як Мирослав намагається втриматися за стельову металеву конструкцію. Як Демофонт відчайдушно тягнеться до поручня біля виходу.

У голові промайнула лише одна думка: Адріана. Перед очима на мить виникло її обличчя. Потім – Агата. Її маленькі пальчики, простягнуті до нього. Він обіцяв повернутися… Але тепер він не був певен, що зможе. Невже цього разу вони розлучилися назавжди? Гіркота налила його тіло ниючим відчуттям.

Пальці почали слабшати. Ще мить – і його понесе до відкритого люка, прямо в безкраю порожнечу…

І саме тоді зовнішня заслінка люка раптово захлопнулася. Глухий, важкий удар віддався вібрацією всередині шолома. Повітря більше не виривалося назовні. Вертикальний ураган миттєво затих, і на секунду всі вони просто зависли в невагомості під стелею.

Іолай уже майже нічого не бачив. Зір остаточно застилав туман паніки. Але десь у системах корабля запрацювала герметизація. Комп’ютер перезапустив компенсатори, і штучна гравітація різко повернулася. Світ знову перекинувся. Важкі екзоскелети каменем потягнули всіх униз.

Із вентиляційних шахт із диким свистом хлинуло свіже повітря, заповнюючи приміщення. А потім роботи раптом зупинилися всі одночасно. Індикатори на їхніх корпусах загасли.

Хтось поблизу сказав:

– Система оборони сектора деактивована.

Потім почувся інший голос:

– Роботи відключені.

Іолай насилу розплющив очі й підвівся на ліктях. Поруч хтось у чорному екзоскелеті темних схилився над Андрієм. Він оглянув його, а потім зняв шолом.

Андрій кілька секунд дивився нерозуміючим поглядом, а тоді здивовано підвів брови:

– Валера?..

Чоловік усміхнувся й вдоволено кивнув.

– Скоробогатько! Це ти! От не сподівався тебе тут побачити, сусіде! – Андрій не вірив власним очам.

Валера допоміг йому підвестися. Позаду стояли ще троє людей у чорних екзоскелетах. Андрій дивився на них, не приховуючи здивування.

– А це хто? – запитав Мирослав, підводячись на руках.

– Наші, – коротко відповів Валера.

Один із них, кремезний чоловік, кивнув Андрію:

– Микола.

– Яна, – сказала жінка.

Третій усміхнувся:

– Роман.

– Як ви тут? – запитав Андрій.

Валера поглянув на нього.

– Ми потрапили в полон тоді під час битви. А темні запропонували нам вибір: в’язниця або служба.

– І ви погодилися? – здивовано запитав Мирослав.

– А що нам було робити?

Валера поглянув на свій екзоскелет.

– Вони думали, що ми служимо їм.

У його очах промайнув холод.

– Насправді ми просто чекали, що настане мить, коли ми зможемо долучитись до вас. І чесне слово, я не підозрював, що ця мить настане тут, на кораблі.

Мирослав хмикнув:

– Ми теж не підозрювали, що нас тут хтось може врятувати. Готувалися вже до зустрічі з Творцем.

– Дякую, Валеро, – Андрій приязно поглянув на сусіда.

– Ми всі дякуємо вам, – додав Демофонт.

– Але часу на розмови немає, – Валера озирнувся. – Вони скоро зрозуміють, що сектор відключено не за їхнім наказом.

– Сергію, що показує сенсор? Куди нам іти? – спитав Демофонт.

– Приблизно за два сектори звідси.

– Валеро, можете провести нас далі? – спитав Андрій.

– Так. Хоча я не знаю, куди саме ви хочете потрапити.

– Розкажемо дорогою. Головне – щоб ви допомогли нам відкрити всі двері.

– Тоді вперед, – сказав Валера.

Вони рушили. Валера з друзями йшли першими. Сергій дивився на сенсор і скеровував їх.

Перед величезними дверима сенсор яскраво спалахнув.

– Це тут, – прошепотів Сергій.

Валера підвів брови:

– То ви шукаєте таємну зброю ордену?

– Тобі щось про це відомо? – спитав Андрій.

– Лише трохи.

– Це не зброя ордену, – заперечив Мирослав. – Вони її вкрали. І навіть не знають, як використати.

Валера здивовано поглянув на нього.

– Не час зараз це обговорювати, – перебив їх Демофонт. – Треба відчинити двері.

– Так, звісно.

Валера приклав свій браслет до замка. Двері відчинилися.

Група завмерла. Перед ними був величезний зал. Посередині залу на спеціальній платформі була сфера, діаметром близько двох метрів. Її поверхня була прозорою, а всередині пульсувало щось схоже на маленьку зорю.

Мирослав тихо видихнув:

– Оце так…

Група підійшла до ядра. Усі заворожено дивилися.

Сергій значущо поглянув на Демофонта:

– Ну що, спробуємо?

Демофонт кивнув. Він уже майже дістав ключ активації, як у коридорі за дверима почулися кроки. Усі напружено обернулися.

До залу увірвалася велика група темних, одягнених у чорні екзоскелети.

Попереду був генерал Доріан, високий чоловік із темним волоссям і акуратною борідкою. Поруч із ним його помічник Генрік – худорлявий молодий чоловік із холодним поглядом. За ними – науковці Олександр та Еміль, та озброєні військові Платон, Едуард, Костя, Джеремі та Юрій. Вони одразу взяли на приціл присутніх у залі.

– Ой, і хто тут до нас пробрався? – повільно промовив Доріан.