Глава 73. З ворогом на орбіті

У підземному командному пункті відлік часу губився, як і сам зв’язок із реальністю. Штучне освітлення, холодне мерехтіння голограм і постійний низький гул систем життєзабезпечення замінили собою сонячне світло та звичний рух дня і ночі.

Та хоч як глибоко вони ховалися, відлуння великої битви знаходило їх і тут. Нагорі палало, і підземелля також приймало удар.

Спочатку земля здригалася, змушуючи сипатися дрібний пил зі стелі. Потім лунав глухий удар, за ним – іще один, а за мить підземелля накривала ціла серія вибухів, від яких жалібно стогнали масивні перекриття.

Еландіон стояв трохи осторонь. На відміну від усіх інших, він здавався дивовижно спокійним.

– Час вирушати, – сказав атлант.

Демофонт кивнув.

– Групу вже сформовано.

У сусідньому приміщенні йшла підготовка. Добровольців було багато.

Коли стало відомо, що потрібна група для проникнення на корабель темних, десятки військових захотіли взяти участь. Проте відібрали лише тих, хто мав відповідну підготовку. А ще тих, кому довіряли. Серед них був Демофонт, Іолай, Мирослав, Андрій, Сергій, кілька бойових пілотів, спеціалісти з проникнення, оператори систем та ще кілька військових.

У них залишалося декілька годин. Саме таким було вікно можливості, щоб вилетіти на орбіту.

Іолай стояв перед дзеркальною панеллю, застібаючи екзоскелет. Металеві пластини щільно прилягали до тіла, одна за одною фіксуючись навколо рук, грудей і ніг.

Мирослав стояв поруч і намагався закріпити захисний модуль.

– Допоможи, будь ласка.

Іолай затягнув кріплення.

– Готово.

Мирослав приязно поглянув на нього.

– Дякую, друже.

– Хвилюєшся? – спитав Іолай.

– Це так помітно? – зніяковів Мирослав.

– Ти раніше не просив допомогти тобі в таких дрібницях.

Мирослав потупив погляд:

– Так… Щось згадалося те поранення й відчуття безпорадності, коли втрачаєш контроль не лише над ситуацією, а й над власним тілом.

Іолай насупився: він мимоволі теж згадав це неприємне відчуття. Але, на відміну від Мирослава, не піддавався хвилюванню. Усередині була лише тверда впевненість, що він мусить це зробити.

– Цього разу ми не дамо їм жодних шансів, – твердо промовив феніксянин.

– Ого, друже! Не впізнаю тебе, – усміхнувся Мирослав.

– Війна змінює нас усіх.

– Але прошу тебе – не змінюйся надто кардинально.

– Я постараюся.

Вони закінчили з обладунками й підійшли до основної групи. Перед невеликою тактичною панеллю сидів Сергій, заглиблений у розрахунки.

– Тату, що ви там робите? – запитав Мирослав у тестя.

– Вивчаю маршрути до флагмана.

– Уже відомо, що ядро саме на флагмані?

– Ми приблизно так думаємо. За попередніми даними, які отримали атланти.

– Уже непогано.

Сергій підвів утомлені очі від екрана.

– Еландіон дав нам координати. Але корабель постійно змінює положення.

Мирослав помовчав.

– А якщо ми не знайдемо його?

Сергій узяв невеликий пристрій, який лежав перед ним. Це був сенсор Еландіона.

– Знайдемо, – відповів Сергій. – За допомогою цієї штуки.

– Цікава штука, – Мирось узяв сенсор і роздивлявся його.

До них підійшов Демофонт.

– Готовність – п’ять хвилин.

Усі заворушилися. Останні штрихи, останні приготування.

Еландіон чекав біля виходу. Він обвів поглядом групу.

– Пам’ятайте: ви не повинні вступати у відкритий бій, якщо можете його уникнути.

Мирослав тихо пирхнув.

– Звучить як жарт.

Еландіон усміхнувся.

– Я знаю.

Потім його обличчя стало серйозним.

– Ваша головна мета – ядро «Серця». Не діставайте ключ, коли є хоч натяк на те, що хтось із темних поруч. Ключ вкритий особливим шаром маскування, жоден сенсор не зможе пробити його. Але поряд із «Серцем» він сам почне працювати. Важливо, щоб момент активації відбувся максимально швидко, щоб ніхто з ордену не зміг перехопити ініціативу. Тому краще виждати потрібну мить, ніж поспішити.

– Ми постараємось, – відповів Демофонт.

Еландіон подивився на кожного.

– Я щиро бажаю вам успіху. І вірю у вас.

– Дякуємо, – відповів за всіх Демофонт.

Десь далеко пролунав вибух – цього разу настільки сильний, що підлога під ногами здригнулася. На головному екрані на мить зникло зображення. Потім з’явилося знову: Вінниця палала. Містом рухалося вогняне колесо.

Мирослав стиснув кулаки.

– Треба йти, – мовив Демофонт.

– Ходімо, – сказав Мирослав.

Стартовий майданчик розташовувався глибоко під землею. За герметичними металевими дверима відкривався величезний ангар у скельній породі. У його темряві стояв корабель. Він був невеликий, але достатньо потужний для орбітального польоту. На його поверхню уже був нанесений шар маскувального покриття, принесеного Еландіоном.

– Усі по місцях! – скомандував Демофонт.

Герметичні двері зачинилися, запустилися двигуни. Ангаром прокотився глибокий гул.

Іолай востаннє поглянув на екран зв’язку. На екрані був командний пункт. Там була Адріана. Вона стояла поруч із Тонею, тримаючи на руках Агату. Вони не чули одне одного, але могли бачити. Перед стартом Адріана підняла руку й помахала Іолаю. Іолай помахав їй у відповідь.

– Я повернуся, – прошепотів він і послав повітряний поцілунок.

За секунду корабель із диким прискоренням рвонув угору крізь вертикальну шахту в скелі, наче гігантський снаряд, випущений із гармати. Потужне перевантаження вдарило в груди, притискаючи бійців до крісел. Ще мить – і вони вирвалися в атмосферу, а ще за кілька хвилин неосяжний Фенікс із його бузковими хмарами залишився далеко внизу.

Космічний простір навколо планети був заповнений кораблями.

– Боже... – ледь чутно прошепотів Мирослав.

Флот Темних оперізував планету, ніби кільця Сатурна: сотні кораблів, тисячі винищувачів, безліч дронів, орбітальні платформи, величезні бойові конструкції, розмір яких важко було осягнути. Фенікс був оточений.