Глава 72. «Серце Атлантиди»

У надійно укріплених підземних тунелях було продумано все для довготривалої оборони. Саме вони мали стати тими фортецями, які повинні були чинити опір ордену на випадок захоплення наземних оборонних рубежів.

Підземне місто жило тривожним життям. У широких галереях переміщувалися військові підрозділи, медики, техніки, оператори зв’язку. Люди сиділи в спеціально облаштованих залах, тримаючи на руках дітей, притискаючи до себе невеликі сумки з речами, які встигли схопити під час евакуації. Серед них були тривожні, були ті, що молилися, були й спокійні. Хтось безперервно намагався зв’язатися з рідними, які залишилися в місті, хоча всі розуміли, що зв’язок із поверхнею працює дедалі гірше.

У командних пунктах зібралося все керівництво. Там формувалися накази й ухвалювалися рішення. Оборона велася силами роботизованих комплексів і дронів, які ще були боєздатними.

Угорі гриміла війна. Навіть крізь кілька десятків метрів бетону й скель до підземель час від часу долинали глухі удари. Підлога ледве помітно здригалася, а за товщею породи прокочувався протяжний гуркіт, схожий на грім.

Адріана сиділа в командному пункті, щоб бути ближче до Іолая. Вона з Агатою на руках вмостилася у віддаленому кутку на дивані. Дівчинка солодко спала.

Іолай стояв біля голографічного екрана, зосереджено приймаючи рішення. У його підпорядкуванні був підрозділ бойових роботів.

Оборона йшла не дуже добре. Сили Фенікса танули просто на очах. Хранителі розчаровано дивилися на свої екрани.

– Скоро доведеться перейти до останньої фази оборони, – похмуро мовив Антиной, спостерігаючи, як вогняне колесо трощить цілу батарею бойових платформ.

На загальному великому екрані було видно Вінницю. Місто палало. Над ним кружляли тисячі ворожих дронів, між будинками снували бойові роботи, а в небі час від часу спалахували винищувачі. Там, де ще годину тому стояли цілі квартали, тепер здіймалися стовпи диму.

Але найбільшою бідою було вогняне колесо, що повільно котилося по місту. Перед ним здіймалася хвиля розпеченого повітря. Будівлі спалахували ще до того, як колесо наближалося до них. Металеві конструкції текли, неначе віск. Захисні споруди, які витримували удари важких бойових машин, розпадалися під його полем.

– Спробуємо щось із ним зробити! – зухвало вигукнув Мирослав. Він скерував свої бойові платформи в бік колеса.

Вони відкрили одночасний вогонь. Сотні енергетичних зарядів ударили в плазмове поле. На якусь мить колесо зупинилося.

– Є! – вигукнув Мирослав.

– Я б не поспішав радіти, – насупив брови Андрій.

Минуло пів хвилини, і колесо рушило прямісінько в бік бойових платформ. За кілька секунд на місці цілої батареї залишилися тільки оплавлений метал і попіл. Мирослав похнюплено спостерігав.

– Не засмучуйся, синку, – Андрій поклав руку йому на плече. – Принаймні ти спробував.

– Бляха! Має ж бути якийсь спосіб зупинити цю таратайку! – роздратовано кинув Мирось.

Іолай поглянув на Мирослава, а потім на екран.

– Схоже, ми втрачаємо планету, – тихо вимовив він.

Мирось стиснув кулаки.

Раптом світло почало блимати.

– Вони вже тут? – Андрій розгублено дивився на двері.

Одна за одною вимкнулися освітлювальні панелі. Командний пункт занурився в напівтемряву.

– Що це? – різко спитав Демофонт.

– Перевіряю, – відповів оператор.

Голограми почали мерехтіти, після чого згасли. Оператор дивився на панель, не розуміючи, що бачить.

У тунелі пролунав дивний звук – низький, протяжний гул. І раптом у повітрі з’явилося блакитне світло. Спершу – тонка вертикальна смуга. Потім вона розширилася, ніби хтось невидимий розсунув простір.

– До зброї! – гукнув Демофонт.

Військові миттєво підняли бластери. Адріана схопилася з дивана, притискаючи до себе Агату. Іолай прикрив її собою.

Світло посилилося. У повітрі відкрився портал. І з нього вийшла постать, заввишки близько трьох метрів.

Чоловік ступив на підлогу командного пункту, і портал за його спиною почав згортатися. Усі заворожено дивились на нього.

Він виглядав приблизно на сорок років. Світле хвилясте волосся спадало до плечей. Обличчя було спокійним і майже неземним. А очі – ніби світилися зсередини чистим блакитним світлом. Він був одягнений у строгий костюм з довгими полами, що окреслював його силует. На грудях була велика золота емблема з трьома золотими хвильками. У його правій руці був невеликий предмет, схожий на маленьку сумочку-кошик.

Військові тримали його на прицілі.

– Не рухатися! – вигукнув один із них.

Чоловік спокійно поглянув на них і всміхнувся.

– Опустіть зброю! – замахав руками Антиной.

Військові здивовано поглянули на хранителя.

– Опустіть зброю! – повторив Антиной, і військові повільно опустили бластери.

Демофонт ошелешено дивився на чоловіка.

– Не може бути...

– Еландіоне, як ти тут? – вигукнув Антиной.

Чоловік усміхнувся кутиками губ.

– Давно не бачились, Антиною. Бачу, справи у вас кепські.

Хранитель підійшов до гостя й обійняв його.

Один із молодших офіцерів розгублено подивився на Мирослава.

– Хто це? – тихо спитав він.

Мирослав знизав плечима.

Антиной повернувся до присутніх.

– Це Еландіон.

Він зробив паузу.

– Один із давніх атлантів.

Командним пунктом прокотилася хвиля шепоту.

– Ти прийшов допомогти нам? – тихо спитав Демофонт.

Еландіон поглянув на нього й кивнув.

– Справжній атлант? – вирвалось у Мирослава. – Із самої Атлантиди?

Еландіон засміявся:

– Так.

– І скільки ж вам років, пане атланте? – не вгавав Мирось.

– Ой, складно порахувати. Не хочу вас шокувати.

– Невже понад дванадцять тисяч? – очі Мирослава округлилися.

– Та певно, що так, – відповів Еландіон і жартівливо підморгнув.

– Мирославе, зараз не час для подібних допитів, – зробив зауваження Демофонт.