Глава 71. Вогняне колесо

Іолай повернувся до будинку Литвиненків із Романом Захаровичем, Наталією Владиславівною, Петром Павловичем та Вірою Михайлівною. Дорогою вони бачили заворушення, влаштовані прибічниками «Шляху миру».

– Ох, недобре це, – зітхала Наталія Владиславівна. – Вторгнення от-от почнеться, а ці нерозумні таке роблять. Наша армія не матиме достатньо сили через ці всі диверсії.

– Це, мабуть, ті, хто не бачив, що було на Землі, – підтримала її Віра Михайлівна. – Якби вони були там, то знали б, на які звірства здатні люди ордену.

– Так, дорогенька. Тобі довелося через усе те пройти… Не знаю, як ви з Петром вижили.

– З Божою поміччю вижили.

Іолай теж мимоволі згадав про полон. І знову холод пробігся його тілом.

Адріана зустріла їх на порозі дому.

– Милий, ти повернувся! – Адріана обійняла його.

Він стиснув її в обіймах.

– Адю, ми мусимо евакуюватися. У місті страшенні заворушення. Вам треба сховатися в укриттях.

– Так, я розумію… – сумно відповіла Адріана. – Я вже зібрала основне. Ще трохи треба доскладати.

– Добре.

Зв’язалися із Самійленками – щоб їхати разом.

За пів години всі були готові до від’їзду. Сіли у містку летючу машину. Іолай був за кермом.

– Тоню, ти як? – спитала Адріана, дивлячись на зблідле обличчя Тоні.

– Сильно хвилююся за Мирося… Він у Центрі управління. Чомусь нема зв’язку із ним. А я чула, що там почалися заворушення й стрілянина.

– Так… – зітхнула Адріана. – Тато теж там. І теж не відповідає. Їм, мабуть, не до того зараз.

Вона обійняла подругу.

– Усе буде добре. Вони впораються. До того ж – з ними поруч круті хранителі. Вони щось придумають.

– Сподіваюсь… Але все одно якось не по собі. Не можу ні про що думати. Може, мені вирушити до них?

– Ти що! – Адріана похитала головою. – Зараз туди небезпечно їхати.

Машина домчала до системи підземель на околиці Вінниці.

Вони ледве встигли спуститися сходами, коли над містом прокотився такий вибух, що бетонні перекриття здригнулися.

Тетяна притисла до себе Агату.

– Боже! Що це?

– Невже протестувальники застосували якусь потужну зброю? – здивувався Олексій Іванович.

На очах у Тоні забриніли сльози:

– Господи, хоч би з ними було все добре…

Іолай розгублено дивився на екран свого браслета.

– Щось відбувається… – задумливо мовив він. – Я мушу їхати до Центру управління.

Адріана похитала головою:

– Любий, може, не поїдеш? Залишишся тут із нами.

– Не можу. Я повинен бути з усіма захисниками. Можливо, саме зараз вони потребують моєї допомоги. Ми ж не знаємо, що це за вибух.

Він подивився на Агату й узяв її на руки.

– Моя солоденька. Тато постарається вернутися якнайшвидше, – він поцілував її в маківку й віддав Адріані.

– Не журися, мила.

Адріана схопила його за руку.

– Повертайся пошвидше.

Він стиснув її пальці.

– Неодмінно.

По щоках Адріани котилися сльози.

– Іолаю…

Він обійняв її разом із донечкою.

– Бережи Агату. Бережи себе.

Іолай відсторонився, ще раз поглянув на них і піднявся сходами.

Нагорі відбувалося щось страшне. У небі снували бойові машини. Повітря гуло сиренами.

Недовго роздумуючи, Іолай сів у машину й помчав у бік міста.

Вибух, який було чути в підземному сховищі, був одним із перших ударів флоту ордену, що увірвався в повітряний простір Фенікса.

Спочатку люди побачили кілька яскравих точок, які швидко збільшувалися, падаючи з висоти. Потім пролунали вибухи. Один за одним. Так близько, що затремтіли вікна будинків.

На площі перед Центром управління всі завмерли. Люди перестали скандувати. Піднявши голови, мітингувальники дивилися вгору. Крізь хмари було видно величезні силуети. Це були кораблі. Шалена кількість кораблів. Вони знижувалися крізь атмосферу, оточені клубами плазми. За ними тягнулися довгі вогняні сліди.

– Це вони… – прошепотів хтось у натовпі.

– Хто?

– Флот ордену.

– Навіщо вони тут?

Люди розгублено спостерігали.

Величезний бойовий корабель темних пройшов над містом так низько, що люди попадали на землю від ударної хвилі.

На його череві відкрилися люки. Звідти посипалися дрони. Вони вилітали цілими роями, розгортаючи крила в повітрі.

За ними з транспортних платформ висаджувалися бойові роботи. Металеві постаті торкалися землі одна за одною й одразу розходилися в різні боки – за своїми маршрутами.

А за кілька секунд у небі з’явилися винищувачі. Вони пронеслися над містом із таким ревом, що люди закривали вуха. Незабаром з різних боків почали лунати вибухи.

– Усі в укриття! – прозвучало через міську систему оповіщення. – Негайна евакуація! Повторюємо: негайна евакуація населення!

Мітингувальники якийсь час розгублено стояли.

– Нам обіцяли, що вони не нападуть!

– Це неможливо!

– Напевно, це не напад, а просто маневр для залякування хранителів, – люди відмовлялися вірити в те, що бачили їхні очі.

Але коли один із бойових дронів врізався в адміністративну будівлю поряд із площею, потужно вибухнувши, мітингувальники злякалися.

Роман Богомазов стояв посеред площі блідий, мов стіна, і спостерігав за всім, не в змозі поворухнутися.

– Романе! – хтось схопив його за плече.

Він обернувся. Перед ним стояла жінка, яка ще недавно слухала його промову.

– Ти ж казав, що ви домовились про мир!

Роман відкрив рот, але не знайшов відповіді.

– Я… не знав…

Він розгублено дивився. Навколо нього вже починалася паніка.

– Нас обманули! – вигукнув хтось у натовпі й кинув на землю білий прапор.

– Вони нас використали!

– Треба тікати!

– Де укриття?!

– Не штовхайтеся!

Білі прапори падали на землю. Площу за лічені хвилини накрив хаос.