Глава 68. Білі прапори

– Мила, не варто було йти сьогодні на прогулянку, – бурчав Іолай, котячи перед собою візочок з маленькою Агатою. – Я ж розповідав тобі, що було на засіданні. Вторгнення може початися вже сьогодні.

– А може й не початися, – усміхнулася Адріана, притуляючись до плеча коханого. – Ми й так втратили забагато часу. Коли нам надолужувати як не зараз?

Він був напружений і весь час мовчав.

– Ти боїшся? – спитала Адріана.

Іолай замислився.

– Ні.

Потім похитав головою.

– Тобто… не знаю. Просто мене мучить дивне відчуття. Це хвилювання, що я знов нічого не зможу зробити, що доля знов розлучить нас. А раптом ми більше не матимемо шансу бути разом…

Адріана поклала руку йому на плече.

– Іолаю, я вірю, якщо ми зустрілися після стількох випробувань, то неодмінно будемо разом.

– Я теж дуже хочу в це вірити.

Він гірко всміхнувся.

– Ти просто надто травмований. І сприймаєш свої тривоги й страхи за справжнє передчуття, – Адріана зазирнула йому в очі – якось по-дитячому. Йому стало тепло від того погляду. Він міцно стиснув її руку.

Раптом за поворотом почувся шум. Це був гул великої кількості людей.

Іолай з Адріаною вийшли з-за повороту алеї – і побачили натовп.

Попереду, метрів за триста від них, на головній вулиці рухалася величезна колона людей. Тисячі. Можливо, десятки тисяч. Над їхніми головами майоріли білі прапори. Вони тримали плакати з написами:

«Ми не хочемо війни!»

«Припиніть боротьбу»

«Здавайтеся, поки не пізно»

«Переговори – а не війна»

Іолай застиг, дивлячись на мітингарів.

– Це «Шлях миру»?

– Так.

Адріана схвильовано дивилася на натовп.

– Здається, вони налаштовані рішуче, – мовила вона. – Я ще ніколи не бачила такої кількості протестувальників, відколи почалася вся ця історія зі «Шляхом миру».

Колона заповнювала всю ширину великої вулиці. Люди йшли щільною масою, скандуючи.

– Ми за мир!

– Ні війні!

– Переговори!

– Влаштуйте переговори!

Вони були щирі, вірили усьому, про що вигукували.

Іолай раптом відчув, як холод пробігся його спиною.

– Треба йти звідси.

Хтось із феніксян, що були серед мітингарів, упізнав його.

– Це Іолай!

Кілька людей повернули голови.

– Так, це він!

До них підійшли декілька людей.

– Іолаю, ти один із них! Передай хранителям, щоб вони припинили боротьбу. Нам потрібні переговори. Ми не хочемо війни.

– Ми не хочемо, щоб гинули люди!

– Іолаю, ти ж сам ледь не загинув на Землі! Ти ж знаєш, як небезпечно протистояти ордену!

Іолай підняв руки.

– Послухайте! – сказав він українською. – Послухайте мене!

Його голос тонув у гулі натовпу.

– Темні все одно нападуть, – намагався він переконати мітингарів. – Я був у їхніх руках і знаю, про що кажу. Те, що ви хочете переговорів, не змінить участі Фенікса. Вас обманюють. Ми можемо протистояти їм лише силою. І лише всі разом.

Його ніхто не хотів слухати.

– Вони не нападуть, якщо ми покажемо, що не хочемо воювати!

– Ми повинні встановити зв’язок!

– Хранителі перешкоджають нам встановити зв’язок.

– Ми це маємо виправити.

Натовп рухався далі. Усе нові й нові обличчя пропливали перед Іолаєм та Адріаною.

– Не думала, що у Вінниці стільки прихильників «Шляху миру»… – задумливо мовила Адріана.

– Гадаю, ці люди не лише з Вінниці.

Колона стрімко рухалася далі. Іолай стиснув Адріанину руку.

– Ходімо звідси, мила.

Вони відступили до бічної вулиці. Натовп продовжував рух до Центру управління.

Якийсь час вони мовчки дивилися одне на одного. В очах бриніла тривога.

– Що будемо робити? – спитала Адріана.

– Я не знаю… – Іолай опустив погляд. Він набрав у груди повітря. – Не хочу, щоб ти вважала мене боягузом. Але мене накриває паніка, щойно я починаю думати про це.

Він замружив очі. Тінь болю лягла на його обличчя.

– Я розумію, що не вийде десь перечекати. Війна накриє нас усіх безповоротно. Але я не можу думати про це. Мені досі болить усе пережите.

Адріана взяла його руку й співчутливо дивилася на його обличчя.

– Я хочу, аби ти знав, що я не вважаю тебе боягузом. Ти був серед перших, хто йшов у бій на Землі. Ти навпаки дуже сміливий.

Він поцілував її в маківку.

– Дякую тобі. Ходімо додому. Агату треба відвести в безпечне місце.

Іолай поглянув на донечку, яка мирно спала у візочку.

– Не знаю, чи надовго наш дім лишатиметься безпечним місцем. Потрібно подбати про евакуацію.

– Гадаєш, усе так погано?

– Ми навіть уявити не можемо, що темні принесли із собою, – хитав головою Іолай. – Якщо вже вони прибули сюди цілим флотом, то в їхньому розпорядженні є така зброя, що нам і не снилося. І навряд чи якесь із міст на цій планеті буде в безпеці.

До дванадцятої години за феніксіанським часом площа перед Центром управління була вщент заповнена. Людей дедалі більшало.

Мітингарі кричали, співали, трималися за руки. Більшість із них щиро вірили в те, що роблять добру справу.

На центральній платформі стояв один із лідерів «Шляху миру» – Роман Богомазов, молодий чоловік, якого за останні кілька днів знали вже мільйони.

– Ми не хочемо війни! – кричав він у мікрофон. – Ми не хочемо смерті наших дітей! Ми вимагаємо одного – переговорів!

Натовп відповів громовим:

– Переговори! Переговори!

– Нехай хранителі зв’яжуться з орденом! – вигукнув Роман.

– Переговори! Переговори! – загудів натовп.

Антиной стояв перед панорамним вікном. Поруч із ним були Еля, Демофонт, Андрій, Мирослав та Сергій.

– Скільки вже зібралося?

– Понад сорок тисяч, – відповіла Еля.

Антиной мовчав.

– Вони не озброєні? – спитав він за мить.

– Принаймні зовні – ні.