Глава 67. Тінь флоту

Наступні три доби на Феніксі не сталося нічого такого, що можна було б назвати справжньою війною. І саме це найбільше напружувало. Ворог, що вже переступив поріг їхнього дому, не поспішав заходити далі. Він стояв десь поруч, невидимий, уважний, терплячий, вивчаючи господарів, запам’ятовуючи їхні звички, силу й слабкість.

Проте через три дні щось почало відбуватися. Оператори в містах феніксян та в земних колоніях пильно відстежували все підозріле.

Над північними територіями несподівано перестали відповідати орбітальні маяки. У східних колоніях землян на кілька хвилин згас захисний купол. У деяких містах феніксян без жодної причини відмовила система керування повітряними магістралями. У високогірному місті Корсуні одночасно затихли всі вузли далекого зв’язку. Через сім хвилин усе відновилося.

Наче нічого особливого не сталося. Але Сергій, який майже без сну чергував у Центрі управління, мав на це свою думку.

– Це вже не диверсії.

Він проглянув карту. Десятки дрібних інцидентів виникали імпульсно.

Сергій міркував, дивлячись на екран.

– Кожне вимкнення триває рівно стільки, скільки потрібно, щоб отримати відповідь. Їх цікавить наша реакція, як ми вирішуємо проблеми.

Антиной, Андрій та Мирослав мовчки слухали.

– Вони рахують час, за який прибувають аварійні групи. Час, за який резервні системи перебирають керування.

– Чи вдалося засікти, звідки були нанесені ці тестові удари? – спитав Андрій.

– На жаль, ні. Дуже вдале маскування.

Антиной похитав головою:

– Ми навіть не можемо уявити масштаб розгортання їхніх сил.

Того ж дня Сергій представив нову систему виявлення. Після безсонних ночей його групі вдалося знайти єдину особливість, яку дрони-перевертні не могли приховати.

Якою б досконалою не була мімікрія, перебудова оболонки вимагала колосальних енергетичних витрат. На кілька мілісекунд навколо такого об’єкта виникали майже невловимі коливання квантового поля. Людина їх не бачила. Звичайний радар теж. Але нові сенсори були надчутливими.

Сергій презентував робочу модель у своєму кабінеті. На цьому зібранні були присутні хранителі Антиной, Адамаст, Демофонт, Андрій і Мирослав Литвиненки, Іолай, Паріс, Влад, Еля та ще кілька військових командирів з різних земних колоній.

На екрані була демонстрація. Поряд стояли справжній птах і дрон, який був його точною копією. Візуально між ними не було жодної різниці.

Сергій дав команду. Навколо несправжнього птаха з’явилося слабке сріблясте мерехтіння.

– Наші сенсори виявляють не сам дрон, а слід його думки. Під час кожного рішення штучний інтелект перебудовує власну структуру. У цей момент він мимоволі видає себе.

Мирослав аж присвиснув.

– Нівроку.

Антиной лише кивнув.

– Скільки таких станцій ми можемо встановити?

– Поки не дуже багато. Вистачить, щоб закрити стратегічні об’єкти.

– І це вже дуже добре, – відповів Антиной.

Перший сигнал надійшов ще до вечора. Над військовими ангарами у Харкові система показала одразу дванадцять невідомих цілей.

На екранах вони виглядали як невеличка зграя птахів. Вони спокійно кружляли над будівлями.

– Це вони, – сказав Сергій оператору, який доповів про підозрілі об’єкти.

– Супроводжуйте. Нехай думають, що ми їх не бачимо.

Раптом дрони-птахи змінили свій вигляд і почали атаку. Вони одночасно вдарили по вузлах живлення захисного купола. Це був точковий направлений удар.

Енергетичне поле здригнулося, на мить стало прозорим. Й одразу відновилося.

– Усього дві секунди, – повідомив оператор. – Купол вистояв.

Сергій якийсь час мовчав.

– Ні... Це не атака, а лише перевірка.

За наступну годину подібні удари сталися ще в трьох містах.

Десь дрони-перевертні атакували енергетичні вузли. Десь – ретранслятори зв’язку. Десь – системи керування транспортом.

Атаки тривали не довше кількох хвилин. Дрони завдавали кількох блискавичних ударів і зникали. Наче їм було байдуже, чи досягнуть вони успіху.

Пізно ввечері Антиной стояв біля панорамного вікна в Центрі управління. Він дивився на вогні вечірньої Вінниці. Місто жило. У вікнах будинків горіло світло. Було чути дитячий сміх на майданчиках, веселі розмови людей, що прогулювалися. Над усім цим височіло сутінкове небо, всіяне дрібними зорями.

Сергій мовчки підійшов до хранителя.

– Нова система спрацювала. Ми засікли вже кілька тисяч перевертнів.

Антиной не обернувся, він дивився у вікно.

– Кілька тисяч...

На його обличчі здригнулася гірка усмішка.

– Але це не всі. Невідомо, скільки тисяч дронів дивиться на нас просто зараз.

– На жаль, це так… – видихнув Сергій. Він був геть виснажений. Темні кола під очима, скуйовджене волосся, зім’ята шкіра на обличчі, щетина на підборідді, яке він зазвичай ретельно голив. Він уже не пам’ятав, коли був удома й бачився з дружиною.

До зали зайшла Еля.

– Хранителю, мені сказали, що ти тут.

Антиной розвернувся в бік Елі.

– Якісь новини?

– Так, це знов «Шлях миру». Вони запустили в мережі відео. На них військові грубо затримують диверсантів. Звісно, відео обрізані й змонтовані. Не видно, що диверсанти за кілька секунд до цього намагалися вимкнути енергетичний вузол. У результаті складається враження, що військові просто напали на мирних людей, які висловлювали свою думку. Відео завірусилися. Купа гнівних коментарів. Типу – «хто справжній агресор?», «може, темні й не такі вже страшні?», «нас обманюють, хранителі самі хочуть встановити на Феніксі диктатуру», «це закулісні ігри хранителів», «це таємна змова».

Антиной похмуро слухав.

– Потрібно запустити в мережу відео з камер спостереження, щоб спростувати ці закиди, – мовив він. – Сергію, пробач, ти й так завантажений. Але це знов робота для твоєї команди.