Глава 66. Щастя на три не ділиться

– Милий, ти можеш думати, що я егоїстка, але єдине, чого я хочу зараз, попри всі ті загрози, що нас оточили, – це ніжитися в твоїх обіймах разом з нашою Агаточкою.

Вони летіли на платформі. Удвох, як колись уперше. Вона відчувала його гаряче дихання, чула його гучний пульс позаду себе. Він притулився дуже близько. Це сталося випадково, через ривок платформи. Але він не став відхилятися.

– Твоє бажання цілком природне, – прошепотів він, нахилившись до її вуха. – І я цілком розділяю його.

Він дихав так гаряче, що її тілом прокотилася спекотна хвиля.

– Милий… Якщо ти будеш і далі так поводитись, то ми навряд чи долетимо додому…

Іолай не відпускав її. Він обіймав її ззаду, обхопивши долонями її живіт. Обціловував її щоки. У його пам’яті зринала їхня перша спільна подорож на летючій платформі. Він тоді так сильно хотів її обійняти. Але не міг. Не міг собі дозволити. Тепер же він не стримувався. Тривала розлука навчила його не відмовлятися від радощів. Хтозна скільки часу вони зможуть ще бути разом. Чи не скінчиться це вже скоро й раптово…

Адріана зупинила платформу на початку їхньої вулиці. Вона млосно дивилася на Іолая.

– Що ти наробив… Як тепер іти додому в такому стані? Тепер єдине чого я хочу – бути в твоїх обіймах.

– То будь.

Він нахилився й жагуче поцілував її в губи.

– Милий… Треба зібратися з силами й піти додому. Ти ж хочеш побачитися з Агатою?

– Дуже хочу… – прошепотів він, цілуючи її розпечені щоки.

– Тоді дуже прошу – не роби так. У нас іще буде час побути удвох.

– Гаразд, – він обсипав її ще двома десятками поцілунків і лиш тоді відхилився.

Адріана глибоко вдихнула й видихнула. Щастя гаряче пульсувало в її грудях.

– Ходімо.

Решту дороги вони йшли пішки, не випускаючи одне одного з обіймів.

– А ось і наша матуся повернулася…

Влад відчинив двері. У нього на руках була Агата. Він застиг. Його широка усмішка згасла, щойно він побачив на порозі Адріану з Іолаєм.

Адріана теж спохмурніла. Вона зовсім забула про Влада… Що він тут, удома, з їхньою Агатою. Чому ж вона не подумала про нього? Треба було якось його підготувати. Повідомити… Написати, що повернеться не сама…

Незручне мовчання повисло між ними. Іолай напружено дивився на Влада, відчуваючи поколювання ревнощів у грудях. Адріана збентежено поглядала то на одного, то на іншого.

Влад заговорив першим:

– Іолаю, вітаю. Радий, що ти живий, – він намагався звучати переконливо, хоча кожне слово давалося йому із зусиллями. Його очі почервоніли, їх застелив туман.

Іолай ввічливо вклонився, відчуваючи всю незручність моменту.

– Вітаю, Владе. Я теж радий тебе бачити.

Іолай ковзнув поглядом на маленьку Агату, яка, побачивши його, щиро заусміхалася.

– Можна її взяти? – спитав він, усміхаючись дівчинці у відповідь.

– Звичайно, – видушив із себе Влад. Його груди розпирав відчай. Він заледве тримався.

Іолай простягнув руки й обережно узяв Агату. Вона дивилася на нього блакитними широко розплющеними оченятами, обрамленими пишними віями.

– Моя маленька… Моя донечка… – прошепотів він по-феніксіанськи. Його очі наповнилися слізьми. Він цілував її маленькі ручки. – Яка ти красунечка. Хвала небесам, що я бачу тебе…

– Владе, можна тебе на пару слів? – звернулась Адріана.

– Звісно, – мовив він, через силу всміхнувшись.

Вона поглянула на Іолая. Той кивнув.

Адріана із Владом вийшли надвір і вмостилися на лавці.

– Владику, пробач мені… – винувато почала Адріана. – Пробач, що не попередила. Пробач, що з ним…

Влад поклав руку їй на плече й заперечно похитав головою.

– Ні-ні, не вини себе… – Він ухопив ротом повітря й видихнув. – Це рано чи пізно мало статися. Я був готовий, відколи ми дізналися, що Іолай живий.

Він замовк і дивився собі під ноги.

– Адю, ти погодилась бути зі мною, коли думала, що Іолая більше не буде в твоєму житті. Цілком справедливо, що після його повернення ти не маєш бути зі мною. Я не хочу, щоб ти страждала, відчуваючи провину.

Він знову замовк. На його очах заблищали сльози. Він гірко всміхнувся.

– Я люблю тебе… – сказав він, не підводячи очей. – Завжди любитиму… Але знаю, що твоє серце належить йому. Я не маю жодного права стояти між вами. І не намагатимусь… Хоч за цей час я прикипів до тебе, до Агати… Вона мені стала як рідна.

Адріана сумно поглянула йому в очі.

– Я знаю. Я вдячна тобі за донечку. Ти став таким чудовим татом для неї… Ти залишишся для нас обох дорогою людиною.

Влад сумно кивнув.

– Дякую тобі, Адю… Дякую, що подарувала мені шанс бути поруч. Що з тобою я відкрив у собі ті риси, про які навіть не підозрював. Ти навчила мене любити.

– Боже мій… Ти й зараз лишаєшся таким благородним. Не знаю, як ти так можеш… Дякую тобі, Владику. За все дякую.

Вона обійняла його. Із вдячністю, із сумом, із почуттям вини.

– Ну все, все. Іолай, певно, ревнуватиме. Ходімо.

– Так, ходімо.

Вони зайшли в дім. Іолай сидів з маленькою Агатою на дивані й грався, примовляючи якусь феніксіанську лічилку. Він озирнувся й зміряв Адріану й Влада ревнивим поглядом.

– Можеш не хвилюватися, Іолаю, – мовив Влад. – Ми з Адею все обговорили. Усе гаразд. Адю, я зараз зберу свої речі й поїду до себе.

Адріана ніяково кивнула. Попри запевнення Влада й зовнішній спокій Іолая, вона відчувала напругу між ними, ніби вітальня була оповита незримими електричними нитками.

Влад пішов до кімнати. Адріана сіла поруч з Іолаєм. Вона взяла у нього Агату.

– Ходи до матусі. Як же я скучила за тобою, мій горобчику. Мама вся в своїх хвилюваннях. Геть за тебе забула. Пробач, моя квіточко.

Маленька Агата дуже тішилася, хапаючи рученятами обличчя Адріани.

– Ти така мила в ролі матусі, – заусміхався Іолай і пригорнув їх обох до себе. – Який же я щасливий, що дочекався цього моменту.