Глава 65. Перевертні

Вони підлітали до Вінниці. Іолай почав упізнавати знайомі обриси скель, за ними – долини, які дуже давно не бачив, а затим на обрії засріблилася від сонячного світла ріка. Він відчув хвилювання. Це були змішанні почуття. З одного боку – туга за тими часами, коли вони з Адріаною лише познайомились і він уперше побачив ці місця, заселені прибульцями із Землі. З іншого боку – це було очікування зустрічі із тривогою, яка вже, ймовірно, панувала в місті. Зараз вони прилетять і побачать схвильовані обличчя, військові формування, блокпости, багато транспорту, дронів, роботів – усе це він бачив на Землі перед їхньою програною битвою…

– Про що думаєш? – спитала Адріана, лагідно поглянувши на збентежене обличчя Іолая.

Він, поглянувши їй у вічі, не міг не всміхнутися. І на видиху відповів:

– Думаю про те, що нас чекає там.

Він замовк. Поглянув довгим поглядом на Адріану.

– Я став чужим для цього міста. Колись мені вдалося стати своїм. А тепер… Ніби все спочатку. Я не можу передати ці відчуття словами, – він похитав головою.

– Усе буде добре. Ти ж знаєш, тебе там усі люблять. І байдуже, скільки часу минуло.

Вона взяла його руку й ніжно гладила.

– Знаєш, коли ти зі мною, – я перестала боятися війни. Мені вже зовсім не страшно. Ніби якась нова сила потекла моїми жилами.

– А я ось журюся. Боюся тебе втратити знов… Лише щойно знайшовши…

– Ти мене більше не втратиш. Я це знаю.

– Звідки ти можеш це знати?

– Не знаю звідки. Просто знаю – і все.

Він ніжно пригорнув її.

– Дякую тобі, моя мила… Що після всього не відмовилася від мене.

Адріана поклала голову йому на груди.

– Як я могла від тебе відмовитися…

– Дуже хочу побачити нашу донечку. Узяти її нарешті на руки... – зітхнув Іолай.

– Уже зовсім скоро ти зможеш це зробити, – усміхнулася Адріана.

Вінниця простяглася перед ними як на долоні. Усе було майже таким самим, як колись давно.

– Дивно... – тихо промовив Іолай.

– Що дивно? – спитала Адріана.

– Якщо Мирось правий і це були дрони темних... то місто виглядає надто спокійним.

Мирослав кивнув.

– Гадаю, що це були розвідувальні дрони. Більшість може просто про це не знати.

– Вони можуть не знати, що дрони вже на Феніксі? – спитав Іолай.

– Ну, дехто вже обов’язково знає. Але на загал, думаю, не розголошували. Тому місто ще спокійне. Ми зараз одразу летимо до Центру управління. Там усе з’ясуємо.

Корабель плавно зайшов на посадку. Іолай схвильовано ступив на майданчик поблизу Центру управління. Усе було до болю знайомим і майже не змінилося, відколи він тут бував. Усе та ж сама суєта, заклопотані люди, що снували туди-сюди. Лише атмосфера була інакша. Відчувалася певна напруга й важкість. Багато занепокоєних і розгублених облич.

– Іолаю? – Антиной, що сидів за столом над голографічним екраном, підвів очі. Його обличчя просяяло несподіваною радістю. – Як ти тут? Невже все згадав?

– Згадав, хранителю, – його очі запекли від раптових сліз. Він сам підійшов до Антиноя й обійняв його.

– Усе ж море тобі допомогло, – усміхнувся Антиной і похитав головою.

– Допомогло.

– Хвала небесам.

– Хранителю, нема часу довго радіти, – Мирослав стрімко підійшов до Антиноя. Той насупив брови. – Ми бачили ворожі дрони над морем.

Антиной зітхнув:

– Так… Вони вже тут. Ми теж їх засікли. Ходімо до кабінету Сергія, поговоримо про це.

Сергій з Андрієм жваво обговорювали ситуацію з дронами, коли двері кабінету розчинилися. Вони обоє здивовано поглянули.

– Іолаю! – зрадів Андрій.

Після коротких обіймів Мирослав розповів про дрони.

Усі зручно вмостилися біля робочого столу, поставивши додаткові стільці.

– Багато незрозумілого… – почав Сергій.

– Що саме? – спитав Антиной.

Сергій вивів на екран усі зазняті дрони.

– Двадцять три розвідувальні дрони. За всіма законами логіки їх було занадто мало. Для повноцінної розвідки планети потрібні були сотні. Для нападу – тисячі. Для диверсії – теж недостатньо. Вони не можуть виконати жодного військового завдання.

– Ми просто не розуміємо, що це взагалі було, – сказав Андрій.

Усі мовчали.

– Гаразд, – мовив Антиной. – Давайте ще раз усі разом подивимось записи польотів цих дронів.

Усі дивилися дуже уважно. Жоден дрон не повторював маршрут іншого.  Жоден не пролітав двічі через ту саму точку.

– Залиш тільки треки польотів, – попрохав Антиной.

На екрані залишилися тільки траєкторії. Тонкі світлові лінії.

– Здається, вимальовується закономірність, – сказав Антиной, примруживши очі. – Їх цікавлять не військові бази. Погляньте, вони кружляють над лісами, морями – особливо в місцях, де є великі скупчення фауни.

– Гм… – протягнув Мирослав. – І навіщо?

– Вони навчаються, – відповів Антиной. – Навчаються копіювати живу природу нашої планети.

Сергій кивнув.

– Так, тоді багато чого стає зрозумілим. Ми закінчили аналіз одного з перехоплених дронів.

Сергій відкрив файл.

– Усередині майже немає незмінних деталей.

– У якому сенсі? – спитав Мирослав.

– Структура дрона адаптивна.

– Тобто? – підвів брови Мирослав.

– Такий дрон, отримавши достатньо інформації про будь-який біологічний організм...

Сергій зробив паузу.

– ...може перебудувати власну оболонку. Простіше кажучи, ці дрони збирають інформацію про тих тварин, у вигляді яких вони потім будуть непомітно наближатися до наших військових об’єктів.

– Отакої… – протягнув Мирось. – Тобто багато дронів могли вже мімікрувати під нашу фауну, тому ми їх не виявляємо? І засікли лише невеличку зграйку тих, що ще не встигли перетворитися?

– Так… – зітхнув Сергій.

– Трясця! Та це ж як у якійсь казці – дрони-перевертні.

– Перевертні на штучному інтелекті, – додав Сергій.