Глава 64. Назавжди твоя

– Знаєш, наглядач будиночків якось сказав мені, що море повертає те, що здавалося втраченим, оживлює померлі почуття. Я тоді не вірив. Це здавалося неможливим, що вода може повернути пам’ять. Мабуть, хотілося згадати все за один день. Саме цього очікуєш, коли тобі кажуть, що це має допомогти. А воно працює інакше. День за днем, крапля за краплею… Я відчував зміни у своєму серці, у своєму сприйнятті світу. Усе починало ставати милішим. Потроху. Не одразу. Але я все одно не вірив. Мій розум уперто відмовлявся це сприймати. Я б поїхав звідси у перші ж дні. Але не вертався до Геополіса, бо там мене очікували будні, у яких мої рідні прожили ті два роки, яких у мене не було. Мені було важко з ними. Море все ж таки відволікало від похмурих думок. І ось лише те, що я залишався тут, незважаючи на мою невіру, допомогло мені.

Вони сиділи на березі, міцно притиснувшись одне до одного, боячись розтиснути обійми. Те, що було втраченим, нарешті знайшлося, – те їхнє безмежне почуття. Вони тримали його, обвивши своїми обіймами, щоб більше не загубити. Іолай ще до кінця не усвідомлював себе й того, що відбувалося.

– Адріано… Пробач мені… Пробач за весь той біль, якого я тобі завдав… Я був надто грубий з тобою. Можу лише уявити, що тобі довелося пережити…

Вона гірко всміхнулася.

– Це тобі, милий, довелося пережити стільки болю… Той страшний полон… Рани, небезпеку… Проходження через портал, у якому ти міг загинути… Ось що справді страшно…

Він притиснув її сильніше. Вона відчула гаряче тепло його рук.

– Я тримався завдяки думкам про тебе. Жив надією, що ми все ж зустрінемось.

Він зітхнув.

– І яким же бовдуром я був, відкинувши тебе одразу після нашої зустрічі. Як згадаю твоє засмучене й знічене обличчя – мені стає погано…

Вона погладила його плече.

– І ти пробач мені. За Влада…

Іолай насупився.

– Ти любиш його?

Адріана якийсь час мовчала.

– Напевно… Якоюсь мірою. Не хочу тобі брехати. Але й ти маєш зрозуміти. Я думала, що ти загинув, і навіть не могла тебе поховати. Коли хранителі сказали, що вас просто розщепили на атоми, я думала, що втрачу розум. Я дуже довго горювала. Не знала, на якому я світі. Але маленьке життя, що росло в мені, не дало повністю здатися. Це була частинка тебе, що продовжувала жити.

Іолай відчув щем у грудях.

– Наша донечка… – прошепотів він.

– Так… Влад був постійно поруч, підтримував мене. Він запропонував одружитися заради дитини. Я довго не погоджувалась. Але в якусь мить у мені ніби щось зламалося. Я втратила смак життя. І цей шлюб був для мене певним порятунком… Згодом я прив’язалася до Влада, він став гарним батьком для нашої донечки.

Іолай ковтнув клубок, що став у горлі. Відчув, як печуть очі.

– Я розумію тебе, моя мила… Однак це все одно боляче.

Вона схвильовано подивилася в його очі. Він тримався, не даючи емоціям узяти гору.

– Пробач, милий…

Іолай мовчав.

– Але ж тепер ти – моя? – він несміливо поглянув на неї, ніби боячись почути щось не те.

– Так, Іолаю, я – твоя. – Адріана ніжно поглянула на нього. І додала: – Назавжди твоя.

Він обхопив своїми долонями її обличчя й поцілував довгим поцілунком.

– Ти – найдорожче, що є в мене на цьому світі… – прошепотіла вона.

Він узяв її руки в свої долоні і теж прошепотів:

– Це ти – мій найбільший скарб… І наша донечка.

Вони мовчали. Сказані слова у кожному з них здійняли свою бурю почуттів. Згадка про пережите змусила їх відчувати біль. Однак це був цілющий біль, через який відбувається оновлення і входження до справжньої довіри.

– Я знав, що ти знайдеш шлях до свого серця, – сказав Мирось Іолаю під час приготування вечері на вогнищі побіля будинку.

– Дякую, брате, ти завжди підтримував мене. Знаєш, я одразу відчув, що ти був близьким мені, щойно зустрів тебе тут.

Адріана злегка штурхнула його:

– А щодо мене не відчув.

Іолай винувато поглянув на неї:

– Бо наша перша зустріч була до моря. Я тоді взагалі майже нічого не відчував. Моє серце було закрите.

– Та я розумію, – усміхнулася Адріана. – Тебе вже пробачено. Але я трохи ревную тебе до Мирося.

– Ну, як ревнує – значить, любить, – хмикнув Мирослав.

Іолай обійняв Адріану. Вони разом милувалися вогнищем.

– Е! А допомагати? А то стоять милуються, голубки, – пробурчав Мирослав.

– Допомагати є кому, – Тоня подала Миросеві шампур з нанизаною рибою та овочами. – Вони й так багато втратили часу. Хай милуються.

– Авжеж, хай милуються, – додав Ойбал. – Ми що самі вечерю не приготуємо? Таке свято. Брат нарешті все згадав. Вечеря буде найкраща.

Вечеря й справді вийшла на славу. Запечена риба, овочі земні й феніксіанські, напої феніксян і настоянка на дідовому самогоні, без якої Олексій Іванович просто не хотів відпускати онуку на море.

Усі пили, жартували, сміялися. Сонце давно сховалося, над морем стояли бузкові сутінки. Потріскувало вогнище. Вони були самі на цілому узбережжі. Наглядач будиночків не показувався вже кілька днів.

Ойбал дістав струнний музичний інструмент, що частково нагадував гітару. Він став співати, Іолай підспівував. Адріана милувалася голосом коханого. Він був таким вродливим у світлі вечірнього багаття, очі палахкотіли язиками полум’я. І ці очі тепер безперервно дивилися на неї. Вона не вірила, що цей день колись настане. Що колись Іолай знову погляне на неї так. Проте це сталося. І це був не сон.

Раптом у небі над ними щось блимнуло. Це була ніби якась тінь, що блискавично промайнула, не давши свідомості збагнути, що це таке.

– Що це було? – вигукнув Мирослав.

Усі дивилися в небо.

За мить ще одна тінь прошмигнула в небі. Тепер уже вони змогли дещо побачити.

– Трясця! Це дрони! – сказав Мирослав. – І готовий заприсягтися, що вони не наші. Бо наші дрони я всі знаю.