Глава 63. Коли хвилюється море

Сонце хилилося до горизонту. Іолай підійшов до моря. Він хотів прогулятися. Земля віддавала тепло, накопичене за день, помножене на численні аромати квітів і трав. Тіло було розслаблене, розум відпочилий. Йому було так добре, як не було давно.

Раптом удалині він побачив світлу постать – точнісінько з його сну, який він бачив ледве не щоночі. Іолай відчув, як усередині щось обірвалося. Якусь мить стояв завмерши. А тоді кинувся бігти. На відміну від сну – відстань між ним і постаттю зменшувалась.

Він добіг. Це була… Адріана. У довгій світлій накидці, з розпущеним волоссям. Вона здивовано обернулася.

Іолай схвильовано дивився – і не вірив. Ні, це якась помилка. Це не вона – не жінка з його сну. Чи – все ж таки вона?..

Серце гучно билося. Очі застеляв туман.

– Іолаю? – першою порушила мовчання Адріана. – Ти щось хотів?

Він розгублено похитав головою.

– Ні… – ковтнув клубок у горлі. – Я просто… Переплутав…

– Переплутав? – не розуміла вона.

– Не зважай… – він різко обернувся й пішов у зворотному напрямку.

Вона продовжувала стояти, не знаючи, як реагувати. Це було дивно. Його очі були такі щирі, справжні. Як колись… Коли вони зустрілися вперше на дамбі. Адріана закусила губу й жалібно підняла брови.

«Оце так погуляла…» – подумала вона.

Вночі здійснявся сильний шторм. Море рвучко било хвилями об берег, ніби розсердившись на нього за щось. Вітер дмухав над узбережжям у невидимі труби. Хмари опустилися майже до самої води, збиваючись у величезні клуби.

Двері до будиночка Іолая та Ойбала гучно розчинилися вітром. Іолай, що читав у кріслі книжку, підскочив. Він підійшов до дверей і занепокоєно визирнув назовні. Майже інстинктивно поглянув у бік будиночка Адріани.

У темряві було видно лише тьмяне світло у вікнах. Дах здригався від поривів вітру. Ліани на терасі безладно билися об стіни. Вхідні двері то відчинялися, то знову грюкали об одвірок.

– Невже вони залишили двері незачиненими? – тихо промовив Іолай.

Він ще кілька секунд дивився крізь дощ.

«Та вони ж дорослі люди. Самі впораються», – подумав він і вже хотів було повернутися до книжки. Але не зміг. Щось не давало спокою.

Перед очима чомусь постало обличчя Адріани. Саме той її збентежений вираз, який він бачив увечері на березі.

«Вітер може зірвати двері», – подумав він.

Іолай швидко накинув плащ.

– Ти куди? – спитав сонний Ойбал, підвівшись на ліжку.

– Перевірю сусідній будинок.

– Навіщо?

– У них двері грюкають.

– Ну, йди… – пробурмотів Ойбал і знову вмостився на постелі.

За кілька секунд Іолай уже біг крізь дощ. Вітер майже збивав із ніг.

Двері будиночка й справді розчинялися навстіж після кожного сильнішого пориву.

Іолай швидко піднявся до входу. Він оглянув замок у дверях. Той був справний. Просто двері були не замкнені. Він завмер і прислухався. У домі було тихо. Вочевидь, усі міцно спали, не звертаючи уваги на бурю.

Іолай якийсь час стояв слухаючи. Він сам не розумів, навіщо це робить. Щось нило у грудях.

«Що зі мною?»

За мить він опанував себе. Міцно зачинив двері, зафіксувавши ручку так, щоб замок спрацював автоматично зсередини.

Він вдоволено поглянув на міцно замкнені двері й пішов крізь пасма дощу до свого будиночка.

– Дивно, не пам’ятаю, щоб я замикав двері на замок… – здивувався Мирослав, збираючись на ранкове купання разом із Тонею.

– Може, автоматично замкнув і забув одразу? – припустила Тоня.

– Ну, я ж не зовсім уже того.

– Хто тебе знає, – підморгнула Тоня.

– Трясця! – вигукнув Мирось, вступивши по кісточки в калюжу біля дверей. – Нівроку дощик вночі пройшов!

Тоня здивовано дивилася на величезну калюжу біля їхнього будиночка.

– Ой, і квіти як побило, – жалібно мовила вона.

Мирослав звернув увагу на розкидані довкола гілки й листя. Він присвиснув.

– Нівроку ми спали, що нічого не чули.

На березі вони зустріли Іолая. Той робив розминку перед плаванням.

– Як спалося? – спитав він, усміхнувшись.

– Та ніби добре, – відповів Мирось, запитально дивлячись на Іолая. – А що?

– Маєте міцний сон. Ваші двері так грюкали від вітру, що не давали мені спати. Мусив іти зачиняти.

Мирослав на мить завмер і, широко усміхаючись, похитав головою.

– То це був ти.

Потім розвернувся до Тоні:

– Я ж казав, що не зачиняв двері. Я ж не зовсім уже того. Дякую, Іолаю!

Іолай кивнув.

Море зовсім заспокоїлося після нічого хвилювання. Його м’яко-бузкова поверхня лише трохи здригалася від легкого вітерцю. Мирослав із Тонею гамірно заходили у воду, оббризкуючи одне одного з голови до ніг. Іолай щиро всміхався, спостерігаючи за ними. Він не поспішав іти у воду. Насолоджувався ароматом моря й розлитим довкола сяйвом. Він сам не розумів, чому почувається так добре. Внутрішня напруга, яка у фоновому режимі тримала його відтоді, як він повернувся з полону, нарешті відступила. Йому дихалось легко.

Раптом боковим зором він помітив, що хтось став неподалік. Він повернув голову.

– Доброго ранку! – привіталася Адріана.

– Доброго ранку, – Іолай навмисне не всміхнувся, хоча несподівано для себе відчув радість через її присутність.

Вона зніяковіла через його зовнішню прохолодність. І вирішила не наближатися. Постелила свій рушник трохи оддалік. Іолай краєм ока спостерігав за нею. Коли вона підвела очі, їхні погляди зустрілися. Іолай, знітившись, поспішив відвести очі вбік. Несподівано він відчув, як кров прихлинула до його обличчя. Не довго думаючи, він зайшов у воду й пірнув.

«Ну, і що це було?» – подумала Адріана.

Вона присіла на рушник. Гірке розчарування наповнило її груди. Він знову показав їй, що не бажає бути поруч. Сльози покотилися по обличчю самі собою. Поруч не було нікого, від кого вона би хотіла їх приховати. Тіло здригалося від тихих ридань. Щось ніби надломилося в ній. Ні – терпіти це їй більше несила. Зараз же вона поговорить із Миросем і Тонею й попросить їх сьогодні ж повернутися до Вінниці. Досить із неї цієї байдужості. Досить із неї цих принижень. Зараз… Лише трохи заспокоїться.