Глава 61. Кожному свій час

– Миросику, як ти думаєш, Іолай до Адріани повернеться? – тихо спитала Тоня, спостерігаючи, як Адріана самотньо пливе від берега.

Мирослав пригорнув дружину.

– Та я в цьому просто переконаний.

– Стільки часу вже минуло, а нічого не відбувається.

– Як же ж не відбувається? – обурився Мирослав. – Та ці двоє такі наелектризовані, що від їхніх іскор можна багаття розводити.

Тоня зітхнула.

– Аби ж то… Мені так боляче дивитися на неї. Здається, Іолай постійно її ігнорить. А вона від цього страждає. Усе на щось сподівається. Але щоразу її надії руйнуються.

Тоня крадькома поглянула в бік будиночка феніксян, чи часом їх ніхто не підслуховує.

– Іолай навмисно тримає дистанцію, – продовжувала вона. – Він і не відштовхує її. Але й до себе не підпускає. Навіть не знаю, що гірше – один раз відрубати чи весь час ввічливо бути поруч, але не ставати ближчим. Я не знаю, чи змогла б таке витримати.

Мирослав з цікавістю поглянув на Тоню.

– А чого це ти так береш близько до серця? Бачу, що не просто так. Розказуй.

Тоня знітилася.

– Та якось не хотіла розповідати… Але був у мене подібний досвід. Коли мені було двадцять. Це були такі ненормальні стосунки. Він ніби був зі мною як хлопець, ми зустрічалися, подорожували, ходили на різні заходи. Але водночас між нами не було розвитку стосунків. Він ніби тримав мене у френдзоні. Я щоразу надіялася, що він буде виявляти свої почуття, що ось-ось, йому просто потрібен час. Але цього не відбувалося. А потім з’явилася Ліля, з якою він оминув етап дружби. І все в них було стрімко.

– Ого, не знав… – задумливо мовив Мирось. – Ти так вдало приховувала свої стосунки, що я про таке й не здогадувався. Ми ж ніби дружили з тобою тоді.

– Приховувала? – хмикнула Тоня. – Та там не було шо приховувати. Їх, можна сказати, не було, тих стосунків. Виявилось, то були мої мрії і фантазії.

– І це на краще, – промуркотів Мирось, цілуючи Тоню в ніс. – Інакше я б ревнував тебе до твого минулого. А так – ти в мене ще та мрійниця. Зате цілком моя.

Він оповив її обіймами й палко поцілував у губи.

– Це щастя, що ми з тобою разом, – мовила Тоня. – Біля цього моря це відчувається якось ясніше й чіткіше.

– Так, водичка й справді чудодійна. А за Адріану й Іолая не хвилюйся. Іолай – однолюб. Я це вже давно зрозумів. Він може тепер цього не усвідомлювати. Може навіть заперечувати й боротися з цим – але те, що глибоко в його природі, не змінити. Просто їм потрібен час. Йому – щоб спуститися глибше до свого серця, а їй – набратися бажання бути разом, адже із Владом вона трохи заплуталася, чого вже кривити душею.

– Так… – зітхнула Тоня. – Влад став їй гарним чоловіком. І Адя це бачить і цінує. І плутає вдячність із коханням.

– От-от. Тепер вона має шанс трохи краще розібратися зі своїми почуттями й бажаннями, з ким же все-таки вона хоче лишитися.

– Авжеж, з Іолаєм.

– Але це ще не точно, – похитав головою Мирослав.

– Так, що за настрої і бунт на нашому кораблі? Хіба ти не на боці Іолая?

– Мила, я за справедливість і добру волю. Тут уже як зірки стануть.

Тоня закотила очі.

– Зірки зірками, а люди самі вирішують свою долю.

– Сказала та, яка готова була вже в перший наш вечір віддати мене іншій.

Тоня з обуренням поглянула на Мирося й вщипнула його.

– Ай! Легше!

– А ти перестань тріпати язиком. А то он куди тебе вже понесло. Забув, що тема із Сонею – табу?

– Кхе-кхе, вибач, справді мене понесло. Більше не буду, кицю. Все, я замовкаю. Займу свій рот чимось іншим.

Він став цілувати Тонину руку, осипаючи поцілунками її від кисті до самого плеча. Порівнявшись поглядом з її очима, він палко подивився на неї.

– Ну, все, все, – засміялася Тоня. – Ходімо поплаваємо.

Вона скочила з місця.

– Доганяй!

Він підскочив слідом і, догнавши, обхопив її руками, а тоді підняв і поніс до води. Тоня весело кричала, м’яко відбиваючись.

– Все! Ти попала!

Бризки летіли вусібіч, Тоня реготала, а Мирось грайливо вигукував. Море й справді впливало на них, наче хмільне вино, пробуджуючи щось дитяче, радісне, глибоко щасливе й натхненне.