Глава 60. Те дивне відчуття

Він стояв на незнайомому березі. Навколо було світло. Так багато світла, що горизонт ніби розчинявся в ньому. Білий пісок переливався золотими іскорками, а вода була спокійною, майже нерухомою, схожою на величезне дзеркало.

Попереду спиною до нього стояла постать. Струнка постать у світлому одязі. Її волосся ворушив легкий вітер. Він не міг розгледіти її. Все було вкрите бузковим серпанком.

Усередині раптом виникло дивне відчуття. Він знає цю людину. Від цієї думки серце стислося так боляче, що він приклав долоню до грудей.

– Почекай! Хто ти? – гукнув він.

Постать не обернулася. Лише повільно рушила вздовж берега. Іолай пішов слідом. Відстань між ними була зовсім невеликою. Кілька кроків, не більше. Йому здавалося, що варто лише простягнути руку – і він торкнеться плеча цієї людини. Але щоразу, коли він прискорював ходу, відстань залишалася незмінною, хоча людина не йшла швидше.

– Зачекай!

Його голос прозвучав глухо. Людина знову не озирнулася. Вона просто спокійно йшла вперед.

Тоді Іолай побіг. Вітер свистів у вухах. Пісок вислизав з-під ніг. Серце калатало дедалі швидше. Йому здавалося, що він біжить дуже довго.

Але незнайома постать, хоч і продовжувала йти спокійно, залишалася на тій самій відстані.

Нарешті вона зупинилася. Іолай майже наздогнав її.

Але тієї миті земля між ними розтріскалася, утворилася глибочезна прірва.

– Ні! – скрикнув Іолай.

Прірва стрімко ширшала й глибшала. Відстань між ними дедалі зростала.

Скоро постать зникла із його поля зору. Іолай безсило впав на коліна. У грудях раптом стало так боляче, ніби з нього вирвали щось живе. Він заплакав.

Не розуміючи чому, навіть не знаючи, кого саме він щойно втратив.

Іолай різко прокинувся. По щоках текли справжні сльози. Він здивовано торкнувся обличчя. Серце билося нерівно. У грудях залишався той самий біль, що й уві сні.

Він встав з ліжка, вийшов на терасу й довго стояв, дивлячись на нічне море.

– Хто ти?.. – ледь чутно прошепотів він.

Море шуміло зовсім поруч. Хвилі накочувалися на берег рівномірно й спокійно, одна за одною, ніби чиєсь велетенське серце качало воду. До світанку було ще далеко. Дивне відчуття щеміло всередині. Іолай витер вологі від сліз очі. Він глибоко вдихнув і повільно видихнув. Це море й справді зробило його більш чутливим. Але хто сказав, що ця чутливість не оманлива?

Він зайшов до кімнати й вмостився на ліжку. Однак післясмак сну довго не давав йому розслабитися. І жодні логічні міркування не допомагали. Незрозумілий смуток розливався в грудях, змушуючи докладати зусиль при диханні. Іолай сердито розвернувся набік і накрив голову подушкою. Все. Жодних сентиментів.

Адріана прокинулась дуже рано. Одразу пригадався вчорашній день. Здавалося, що боліло все. Вона не одразу змогла підвестися на ліжку. Довго дивилася крізь вікно вдалину, на залиту сонцем морську поверхню. Вдруге почути від Іолая слова про неможливість бути разом було ще більш принизливо, ніж уперше. Хай це прозвучало більш ввічливо, з вибаченнями, – але було боляче. Так, ніби щойно піднявся після поранення, а на тебе полетів ще десяток куль.

Адріана стиснула кулаки й зробила глибокий вдих і видих.

«Все, я більше не буду розкисати», – сказала вона сама до себе й встала з ліжка.

Мирось із Тонею ще спали. Адріана вирішила піти поплавати – це мало її заспокоїти.

Вона неквапом спустилася до води, аж раптом побачила Іолая, що стояв по коліна в морі. Він дивився вдалечінь. Красивий, у золотавому сонячному промінні, зі світлими хвилястими локонами, що колихалися вітром, з оголеним торсом неймовірної краси – навіть після пережитого полону він залишався напрочуд вродливим.

Адріана відчула шалене хвилювання. Але вирішила не показувати своїх емоцій. Вона тихенько пройшла далі, щоб збільшити дистанцію між ними, і стала заходити у воду. Сподівалась, що він не помітить її. Але він несподівано повернув голову в її бік. І теж зніяковів. Розвернувся знов у бік моря, вдаючи, ніби не бачив її. Він пірнув і виринув далеко від берега.

«От і добре», – мовила Адріана до себе й поплила в інший бік.

Вона пливла подалі вздовж берега, нервово розсікаючи хвилі руками. Дихати було важко. Біль стояв у горлі, закриваючи собою потік повітря.

«Не хочеш мене бачити, гаразд. Попливу геть з твоїх очей», – думала вона.

Аж раптом зовсім поруч виринув він. Вони на якийсь час завмерли, мовчки дивлячись одне на одного.

– Що ти тут робиш? – спитала вона.

– Кхе-кхе… – прокашлявся він. – Плаваю.

Вона здивовано дивилась.

– Але ж ти начебто плив в інший бік…

– Ти за мною підглядала? – всміхнувся він. Його голос звучав дещо хмільно. Адріана побачила в його очах легку затуманеність. У голові промайнула думка: він, вочевидь, нахлебтався морської води, і вона так на нього впливає.

– Не хотіла тобі заважати. Думала, ти хочеш побути сам. Тому поплила в іншому напрямку.

– Гм, цікаво. Ти не подумай, я тебе не переслідував. Це випадково.

– Сподіваюсь, – відповіла Адріана й, розвернувшись, поплила далі.

Іолай якийсь час дивився їй услід. А потім, усвідомивши, що витріщається на неї, розсердився на себе й поплив до берега.

– Щось ти якийсь знервований, – зауважив Ойбал, побачивши брата, який зайшов до будиночка.

– Усе нормально, – відмахнувся Іолай.

Ойбал лукаво примружився:

– Бачив з тераси, як ви з Адріаною плавали.

Іолай роздратовано видихнув.

– Нічого такого. Просто випадкова зустріч у морі.

– Еге ж, – заусміхався Ойбал, не зважаючи на братове невдоволення.

– Давай краще готувати сніданок, – запропонував Іолай.

– Гаразд.

Після сніданку Іолай вирішив випробувати лікувальну купіль. Побіля їхнього будиночка була одна досить простора. У такій купелі вода була фантастично рожевого кольору з особливим хімічним складом. Вона мала багато цілющих властивостей.