Глава 58. Випадковості не випадкові

Кілька секунд ніхто не міг вимовити й слова.

Іолай переводив погляд з Адріани на Мирослава, тоді на Тоню, потім на розкладені валізи, акуратно складений одяг, рушники, що сушилися на поручнях тераси, і вазу з квітами, яку Тоня вже встигла поставити на стіл, ніби вони справді збиралися жити тут не один день.

Ойбал здивовано звів брови.

– Іолаю... Мені здається, ми трохи... не туди зайшли.

Іолай ще раз мовчки оглянув будинок.

– Ні, – спокійно відповів він. – Це наш будинок. Я впевнений.

Мирослав ніяково почухав потилицю.

– Ваш?

– Так.

– Отакої… – протягнув Мирось. – Незручно вийшло.

У кімнаті знову запала тиша. Тоня тихенько перевела погляд на Адріану. Та стояла нерухомо, відчуваючи, як серце калатає десь біля самого горла.

Мирослав першим оговтався.

– Ми думали, що будинок порожній. Тому обрали його.

Ойбал засміявся.

– Порожніх тут багато. Але ви вибрали саме наш.

– Ну, це треба примудритися, – простогнав Мирослав. – З десятка будинків зайняти саме ваш...

Навіть Іолай ледь помітно всміхнувся кутиками губ. Адріана впіймала цю усмішку. Вона була короткою, майже непомітною. Але це була перша щира емоція, яку вона побачила на його обличчі після тієї зустрічі в Геополісі.

Її серце здригнулося.

– Ми зараз же все заберемо, – швидко сказала вона, опустивши очі. – Вибачте. Ми не хотіли...

Іолай уважно поглянув на неї.

– Усе гаразд. Нічого страшного не сталося.

Його голос звучав уже не так холодно, як кілька тижнів тому.

Напруга почала повільно танути.

– Окей, тоді ми переселяємося, – сказав Мирослав. – Будинків тут вистачає. Це справа п’яти хвилин.

– Якщо потрібна допомога, скажіть, – запропонував Ойбал.

Адріана підвела очі на Іолая. Він дивився на неї дивним поглядом.

– Дякую, – відповів Мирослав. – Але, я думаю, ми впораємось. Ми ж не набирали купу речей.

Він підійшов до Іолая й обійняв його, міцно притиснувши:

– Радий бачити тебе живим, брате.

Іолай розгублено дивився на Мирося.

– Але… Я не пам’ятаю тебе…

– Так, я знаю, – у Мирося в очах затремтіли дрібні сльозинки. – Але я тебе пам’ятаю, знай це. Ми стільки пережили разом. Я, до речі, Мирослав, брат Адріани. А це Тоня – моя дружина. Будьмо знайомі заново.

– Дуже приємно… – ніяково промовив Іолай. Він знову подумки сварив себе, що не може нічого згадати. Мирослав йому сподобався своєю щирістю й безпосередністю. Напевно, вони й справді дружили в тому минулому, що приховане від нього непроглядною завісою.

Новий будиночок стояв приблизно метрів за десять. Він був такого ж розміру, але замість тераси мав просторий балкон, з якого відкривався краєвид майже на всю затоку.

Коли Мирослав переносив валізи, він тихо пробурмотів:

– Ну що ж... тепер ми тут не самі. У нас є сусіди.

Тоня додала теж тихо, підвівши брову:

– І дуже цікаві сусіди.

Адріана зробила вигляд, що не почула.

Надвечір сонце вже не палило так сильно. Повітря стало золотаво-бузковим. Море заспокоїлося. Мирослав із Тонею знову пішли плавати.

Адріана повільно спустилася до води.

Саме тієї миті з містка біля сусіднього будиночка вийшли Іолай та Ойбал.

Вона завмерла. Вони теж її побачили. Ойбал щось сказав Іолаєві й попрямував у воду першим. Іолай лише кивнув у відповідь.

Він поводився так, ніби присутність Адріани була для нього абсолютно байдужою. Спокійно розстелив рушник. Сів на край містка. Зняв сандалі. Опустив ноги у воду. Подивився на горизонт. Жодного погляду в бік Адріани, жодного слова.

Адріана опустилася на свій плед, розстеливши його на траві. Між нею й Іолаєм було метрів десять.

«От і добре, – сказала вона сама собі. – Так навіть легше».

Вона дивилася на хвилі. На глибоко-блакитні відблиски сонця. На далеких ольхіосів, що вистрибували з води. Тіло її було напружене, але вона намагалася виглядати розслабленою.

І зовсім не помічала, що кожні кілька хвилин Іолай крадькома переводив погляд у її бік. Він сам не розумів, навіщо це робить.

Щойно вона повертала голову, він одразу дивився кудись убік – на море, на небо, на птахів, на Ойбала.

А коли вона знову відверталася, його погляд сам собою знаходив її постать.

– Іолаю, не крути головою так часто, – підморгнув Ойбал, вилізши з води й сівши поруч із братом.

– Я не кручу.

– За останню хвилину ти дев’ять разів поглянув ліворуч.

– Я дивився на море.

– Авжеж. Туди, куди пішла купатися Адріана.

Іолай насупився:

– Ойбале...

– Що?

– Замовкни.

– Добре. Але якщо ще раз подивишся, я почну рахувати вголос.

«Він правий, – подумав Іолай. – Чому я так часто позираю в її бік?»

У цей момент до них підійшов Мирослав. Вода стікала по його тілу швидкими ручайками.

– Агов, друзі, як вам тут? Подобається?

– Так, доволі непогане місце, – відповів Ойбал.

– Я пропоную разом організувати смачну вечерю, приготовану на вогнищі. Посидимо, відсвяткуємо нашу зустріч. Як вам таке?

– Гм… – протягнув Ойбал. – Я за.

– А ти, Іолаю? – Мирось поглянув на Іолая.

Той трохи знітився. Він не був готовий до будь-якого спілкування на цьому узбережжі. Гадав, що проведе час у тиші й усамітненні.

– Так… Авжеж… – відповіла за нього його ввічливість.

Мирослав вдоволено потер руки.

– Домовилися. Тоді за дві години зустрічаємося он біля того великого каменя. Там уже є готове місце для вогнища. Дорогою ми бачили.

– Тут навіть місце для вогнища є? – здивувався Ойбал.

– Є. І дрова акуратно складені. Феніксяни люблять усе впорядковувати навіть там, де нема натовпу.

– Це правда, – всміхнувся Ойбал.

– Ну, тоді до вечора, – Мирось поглянув на Іолая.

– Так… – розгублено відповів той.