Глава 57. Будиночок з терасою

– Владику, може, ти все ж таки поїдеш з нами? – сказала Адріана, коли чоловік зайшов до кімнати, де вона спаковувала валізу.

– Сонечко, я зараз абсолютно не маю на це часу. І ти сама розумієш чому.

– То й мені, мабуть, не варто їхати. У Мирося з Тонею це буде романтична подорож. А мені що там робити? Бути третьою зайвою?

Влад підійшов до неї й обійняв за плечі:

– Якраз тобі це потрібно. Зміниш обстановку, переключиш свої думки, оздоровишся, наберешся позитивних вражень. Про Агату ми подбаємо. Я, бабуся, прабабусі – у неї стільки няньок. Тож, ти не турбуйся. Поїдь.

– Ну… Не знаю. Щось мені неспокійно. А раптом війна вже почнеться, а я буду далеко від вас? Що тоді робити?

Влад зітхнув.

– Ми моніторимо ситуацію. За нашими підрахунками, флот не може так швидко дістатися цієї зоряної системи. Тож, ще є час поїхати й набратися сил перед тим, що на нас насувається.

– Гм… Гаразд. Ти мене заспокоїв. Я таки поїду.

– Не забудь сонцезахисний спрей, – підморгнув Влад.

– Дякую, що нагадав. Саме про нього я й забула.

– Коли Мирось із Тонею хочуть вирушати?

– Завтра раненько. Щоб до обіду вже бути там. Мирось бере компактний летючий корабель.

– У його здібностях до пілотування я не сумніваюся. Гадаю, ти будеш у безпеці.

Адріана всміхнулася:

– Мирось уже освоїв усі види техніки хранителів. Йому все цікаво. І в плані військової справи він на висоті. Ніколи б не подумала про таке, коли ми жили на Землі до астероїда. Він був далекий від того.

– Так… Багатьом із нас довелося переосмислити свої таланти й своє призначення.

На світанку Вінниця потопала в бузковому серпанку. Мирось завантажив валізи до корабля.

– Ну що, дівчатка, готові летіти на курорт? – підморгнув Мирослав, натискаючи кнопку запуску двигунів.

– Та начебто так… – невпевнено видихнула Адріана.

– Звісно, ми готові, – більш бадьоро запевнила Тоня. – Хоч трохи переключимось. А то через цю цілоденну підготовку до війни вже голова обертом.

– Ну, то їдьмо ставити твою голову на місце. Бо вона мені дуже й дуже дорога, – Мирось послав Тоні повітряний поцілунок і натиснув на кнопку руху на сенсорній панелі.

Корабель злетів, цілком пірнувши у туман.

Дорогою Адріана все згадувала, як побувала на Морі Незабутніх разом з Іолаєм. Це були такі світлі й легкі спогади, що навіть осад від останньої зустрічі з ним не міг перебити того приємного відчуття, якого їй довелось зазнати біля моря. Як би їй хотілося все те пережити знову. Однак доля розвернула її на інший виток спіралі, з якого ніяк не дотягнутися до того доброго й щасливого, що колись було в її житті.

– Так… Паріс казав, що тут на узбережжі можна знайти будиночок для проживання… – сказав Мирось, шукаючи де приземлитися. – Ви щось схоже на будиночки бачите?

– Гм… – протягнула Тоня, пильно дивлячись вниз. – Летимо далі. Я скажу, коли побачу.

Вони пролетіли ще кілька кілометрів уздовж узбережжя.

– Стоп, – нарешті мовила Тоня. – Бачу.

Мирослав приземлив корабель на галявині. Поблизу було кілька милих відпочинкових будиночків, містки до води, лікувальні купелі, сади з ароматними рослинами.

– Швидко долетіли, – радісно мовила Тоня, роззираючись довкола.

Мирось підійшов до неї і, поклавши їй руку на талію, чмокнув у щічку.

– Тепер тільки ми і море. Насолоджуймося.

– І що – можна ось так просто зайняти будиночок, без дозволу? – напружилась Адріана.

– А в кого питати? Ти когось тут бачиш? – відповів Мирось, поглянувши то в один бік, то в інший.

– Нема нікого… Якось тут підозріло порожньо.

– Адю, згадай, як ми вперше їздили до Геополіса, які дорогою були заправні станції з готелями – заходь і живи. Жодної живої душі. Може, й тут так. Паріс скинув мені координати. І це, здається, таки тут. Тому не будемо нічого вигадувати, не будемо заморочуватися, просто вибираймо будиночок, який до душі, і айда заселятися.

– А раптом тут не так? – не вгавала Адріана. – Це ж не заправна станція.

– Ну, тоді ми домовимося, якщо з’явиться власник. А поки ніхто не з’явився. Не ночувати ж нам на березі просто неба.

Він дістав валізи із корабля.

– Ходімо.

Обрали дуже гарний будиночок. Майже біля води. Світлий, із широкою терасою, обвитою квітучими ліанами.

– Як мило... – тихо мовила Тоня.

Мирослав штовхнув двері. Вони виявилися незамкненими.

Він переступив поріг.

– Агов! Є хто вдома? — гукнув українською.

Ніхто не відповів.

– Є хтось? – повторив феніксіанською.

Знову тиша.

– Значить, заселяємось.

Тоня радісно побігла оглядати кімнати.

– Тут дві спальні! А кухня яка! І тераса з видом прямо на море!

Адріана поставила валізу біля стіни. На душі було неспокійно. Було відчуття, ніби вона прийшла не туди, ніби щось мало статися.

– Так, Адю, не стовбич, – буркнув Мирослав. – Обирай кімнату, бо зараз тебе випередить Тоня.

– Та будь ласка, я не претендую ні на що. Розміщайтеся, як вам зручно.

– Що з настроєм?

– Та тривожно мені. Як у казці – зайшли в чужий дім, поспали на чужій постелі…

Мирось пхикнув:

– Не заморочуйся. Все, розміщаємось, їмо і йдемо купатися. Я вже впрів. Треба освіжитися.

Вони пообідали привезеною з Вінниці їжею, яку приготувала Віра Михайлівна й дбайливо загорнула та запакувала. Усе ще було теплим і дуже смачним.

– У бабусі золоті ручки, – мовив Мирось, апетитно прожовуючи шматок. – Вона понавигадувала своїх рецептів з новими для неї феніксіанськими плодами. І головне – все неймовірне на смак. Ніби все життя готувала це.

– Так, у бабусі талант, – погодилась Адріана.

Після обіду всі перевдяглися в купальники, узяли пледи й рушники і помчали до води.

Море обдало обличчя свіжим бризом. Хвилі м’яко стелилися до ніг, ніби вклоняючись новим гостям за феніксіанським звичаєм. Усі легко залізли у воду – вона була тепла й комфортна.