Глава 56. Море Незабутніх

Дорога до Моря Незабутніх пролягала через незаселені території Фенікса. Там земля поступово втрачала свою гірську суворість і розкривалася широкими смарагдовими долинами, укритими високими сріблястими травами, що хвилями перекочувалися під лагідним морським вітром. Повітря ставало дедалі теплішим і густішим від особливого запаху води, квітів та якихось пряних рослин, що росли лише біля узбережжя. Сонце поволі схилялося до заходу, розливаючи над рівниною золотаво-бузкове світло.

Іолай майже всю дорогу мовчав. Ойбал не намагався розважати брата розмовами. Він добре розумів, що той переживає розгубленість і зневіру, і будь-яке не таке слово може зачепити його за живе.

– Про що думаєш? – нарешті тихо спитав він.

Іолай не одразу відповів.

– Про те, що багато хто очікує від мене змін, негайного відновлення й повернення до їхнього звичного світу. А раптом мені було недобре в тому світі, і я тому втратив пам’ять, бо вже не міг терпіти той біль? То навіщо мені повертатися в ту реальність? Щоб знов боліло?

– Ти пережив рівно стільки, скільки й ми. Ми однаково були в полоні, а до того однаково боролися й ризикували.

– Але щось могло бути значно сильнішим, біль міг бути більшим за ваш.

Він сказав це спокійно, але дуже проникливо, що в Ойбала аж защеміло всередині.

Далі вони летіли мовчки.

Коли за останнім пагорбом раптом відкрилася безмежна водна гладінь, Іолай мимоволі затамував подих.

Море Незабутніх виглядало яскраво. Його вода мала бузково-перламутровий колір. Вона ніби світилася зсередини, хоча сонце вже майже торкалося горизонту. На поверхні ледь помітно переливалися золоті смуги, немов у самій воді плавали крихітні іскорки світла. Далеко над хвилями кружляли великі білі птахи з довгими синіми хвостами, а біля самої кромки води безтурботно гралися зграйки ольхіосів, високо вистрибуючи з моря.

– Красиво... – тихо промовив Іолай. – Давно тут не був.

– Так, просто неймовірно, – кивнув Ойбал.

Паріс приземлив корабель. Брати вийшли. Вони подякували й побажали йому вдалої подорожі назад до Геополіса.

На узбережжі стояли невеликі будиночки для подорожніх. Вони були збудовані з білого каменю, вкриті світло-блакитними дахами й майже губилися серед квітучих дерев. Тут не було готелів у земному розумінні. Феніксяни здавна вірили, що біля Моря Незабутніх людина має жити просто, без розкоші й зайвого гамору, щоб ніщо не відволікало її душу.

Господар невеличкого будинку, високий літній феніксянин із довгою світлою косою, тепло привітав братів.

– Надовго до нас?

– Поки не знаємо, – відповів Ойбал. – Нам радять побути тут кілька тижнів.

Чоловік проникливо поглянув на Іолая. Потім лише кивнув.

– Правильно.

Він більше нічого не запитував. Ніби все зрозумів без слів.

Їхній будинок стояв майже біля самої води. Вікна виходили просто на море. Усередині було всього дві кімнати, невеличка кухня, прості меблі, велика тераса, над якою шуміли гілки величезного дерева з білими дзвоникоподібними квітами. Уночі хвилі тут чути просто з ліжка.

Іолай довго стояв на терасі. Вітер приносив запах моря.

Дивний запах... Не такий, як він пам’ятав із дитинства. Ніби й знайомий. А водночас ні. Він не міг пояснити, чому саме цей запах викликав у ньому якесь незрозуміле хвилювання. Наче щось дуже важливе стояло зовсім поруч, за тонкою прозорою стіною, але залишалося недосяжним.

– Ходімо купатися? – запропонував Ойбал.

– Що, просто зараз?

– А чого зволікати? До речі кажуть, що перший захід у море має бути на заході сонця.

Іолай знизав плечима.

– Я такого не пам’ятаю.

– Байдуже. Ходімо.

– Ну, ходімо.

Вони зайшли у воду. Вона виявилася напрочуд теплою, незвично легкою.

Іолай відчув, як його тіло майже саме піднімається на поверхню. Плисти було настільки легко, ніби море підтримувало кожний рух.

Він заплющив очі. Хвилі повільно гойдали його. Було тихо. Дуже тихо.

І раптом...

Ніби якийсь спалах у мозку. І картинка. Він ось так само лежить на воді. І поруч хтось дуже особливий. Він натхнений присутністю цієї людини. Легкий сміх, дзвінкий. Такий приємний серцю... Перед внутрішнім зором промайнула чиясь рука. Тонкі, ніжні пальці.

Він напружився, щоб побачити більше, – але картинка щезла.

Він різко розплющив очі. Навколо було тільки море. Ойбал плавав за кілька метрів від нього.

Іолай важко вдихнув.

– Що сталося? – гукнув брат, побачивши розчароване обличчя Іолая.

– Нічого...

Іолай озирнувся. Сонячні блискітки плескалися у воді, а світло м’яко розмивало горизонт. Серце чомусь билося прискорено. Ніби щойно він зрозумів щось дуже важливе. Але сам не знав – що саме.

Незрозуміла туга наповнювала його груди. Туга за кимось – кого не міг пригадати.

Він приклав долоню до грудей і здивовано прошепотів:

– Що зі мною?..

Море тихо шуміло, ніби знаючи відповідь, але не поспішало відкривати її. Воно торкалося найглибших струн людської душі, до яких не могла дістатися зруйнована пам’ять. Феніксяни вірили, що море дістало свою назву не через те, що люди не забували щось чи когось після купання в ньому. Воно називалося Морем Незабутніх тому, що нагадувало серцю про те, що загубив розум.