Глава 54. Загроза

Дорога додому здалася Адріані безкінечною.

Вона майже не дивилася у вікно летючого корабля. Під ними пропливали ліси, долини, річки, обабіч були високі гори й гігантські дерева. Але вона ні на що не звертала уваги. Перед очима весь час стояло одне й те саме обличчя – змарніле, виснажене, таке рідне й водночас зовсім чуже.

Вона знову й знову прокручувала кожне слово їхньої розмови.

«Моє серце мовчить. Воно не палає, коли я бачу тебе...»

Ці слова боліли їй сильніше за будь-яку образу.

Коли корабель сів на посадковому майданчику біля Центру управління, Влад узяв на руки сонну Агату, а тоді подав руку Адріані. Вона машинально прийняла її. Навіть зараз він думав насамперед про неї. Від цього було ще більш боляче. Бо той, хто справді мав про неї дбати, хто обіцяв це робити, – викинув її зі свого життя. Натомість поряд був інший.

Родина готувалась радісно зустріти Адріану з Іолаєм. Святково прикрасили подвір’я, розвісили кульки й гірлянди, ввімкнули ілюмінацію. А почувши про посадку корабля, вишикувались біля воріт. Прийшли й Самійленки. Хотіли влаштувати сюрприз. Однак сюрприз влаштували їм.

Усі не знали, як реагувати, побачивши похнюплену Адріану, а поряд Влада з Агатою на руках. Вона похмуро обвела поглядом зніяковілі обличчя мами й тата, бабусь і дідусів, брата, подруги, сусідів.

– Якщо вам цікаво – Іолай не приїхав зі мною. І більше, мабуть, ніколи не приїде.

– Як же так? – сплеснула руками Наталія Владиславівна.

– А так… Він мене не пам’ятає. І не хоче згадувати. Все, на цьому крапка, – вона рвучко пішла в дім, залишивши всіх у сум’ятті.

– Краще поки не розпитуйте її, – попрохав Влад.

– Звісно, – протягнула Тетяна. – Просто ми сподівалися на будь-який приємніший розвиток подій. А он як усе вийшло…

– Так, Адріана теж сподівалася, – кивнув Влад. – Однак далеко не кожен з нас мав досвід травмування у часо-просторовому порталі. Тому ми не можемо судити про це.

– Еге ж… – сумно видихнув Олексій Іванович.

– Головне – Іолай живий, – додав Мирослав. – А з часом усе стане на свої місця.

– Або не стане, – сказала Тетяна.

– Ти завжди була песимісткою, доцю, – похитала головою Наталія Владиславівна.

Минув тиждень, за ним другий. Адріана воліла мовчати про те, що сталося в Геополісі. І більше ніхто не тривожив її розпитуваннями. Життя тривало. Усі займалися своїми справами.

Влад, Андрій та Сергій працювали в Центрі управління. Адріана займалася Агатою. Їй допомагали мама й бабусі. Мирослав їздив до навчального полігону, де проводив тренування. Тоня працювала в центрі психологічної реабілітації.

Будні були спокійними й стабільними. Однак незабаром цьому настав край.

Десь далеко, за межами людського ока, уже приходили в рух сили, здатні знову змінити долю цього світу.

Сонна Адріана вийшла зранку на кухню. Там уже метушився Влад, розгублено збираючись.

– Ти так рано… Щось сталося?

Його обличчя було блідим.

– Боюся, що так. Терміново викликають до Центру управління. Щось нехороше сталося.

Адріана приклала руку до губ і похитала головою.

– Невже почалося?

Усередині все стислося в один болючий клубок. Мирне життя змусило забути всі ті переживання, яких вони зазнали через бойові дії. Проте пережити подібне повторно – було набагато складніше, ніж уперше. Негативні спогади струмом пройшлися по тілу, змушуючи кожний нерв напружитись.

– Можливо, – відповів Влад. – Уже біжу. Щойно дізнаюся, розповім тобі першій.

Адріана кивнула. Влад поцілував її в щоку й пішов із дому.

Вона застигла, дивлячись у вікно на річкову долину, що сяяла в ранкових променях й потопала в бузковому тумані. Тривога билася прискореним пульсом у скронях. Як же це все невчасно – тепер, коли Іолай повернувся, але ще досі не повернув себе. А як насправді буде війна? Невже про всі надії на його зцілення доведеться забути?

У великій залі зібралися хранителі, куратори колоній, військові, науковці та представники громад.

Антиной був надзвичайно похмурим. Усі мускули на його обличчі були напружені. Коли люди зайняли свої місця, Антиной підвівся.

– Маємо погані новини.

У залі запанувала тиша.

– Декілька годин тому наші далекі системи спостереження зафіксували масовий вихід флоту Темного ордену.

На екрані спалахнули десятки червоних позначок.

– Помилки бути не може? – спитав Влад.

– Виключено, – відповів Антиной. – Підтвердження отримано з трьох незалежних пунктів спостереження.

У залі стало так тихо, що було чути, як працюють системи вентиляції.

– За попередніми розрахунками, – продовжив він, – авангард противника досягне околиць нашої системи приблизно за місяць.

Кілька людей мимоволі переглянулися. Хтось тихо прошепотів:

– Почалося...

Слово взяв Аристарх Петрович:

– Пропоную негайно розпочати загальне оповіщення всіх людських колоній.

– І не тільки людських, – додала Еля.– Маємо попередити всі землі феніксян.

– Само собою, – кивнув Антиной. – Але одного лише оповіщення буде недостатньо. Ми маємо використати цей місяць наповну.

На екрані з’явилася карта Фенікса. Різними кольорами були позначені людські колонії, землі феніксян, транспортні вузли, склади продовольства, оборонні рубежі, підземелля та об’єкти хранителів.

– Насамперед необхідно привести до повної бойової готовності всі сили самооборони, – продовжив він. – Кожне місто, кожне поселення, кожна колонія повинні знати свій план дій під час вторгнення.

– Підтримую, – підвівся Мирослав. – У нас досі залишилися населені пункти, де люди проходили лише базову підготовку. Треба негайно відновити навчання.

– Не лише відновити, – додав Деметрій, один із військових командирів. – Необхідно провести повномасштабні навчання. І максимально забезпечити зброєю тих, хто здатен нею володіти. Люди мають діяти автоматично. Без паніки та хаосу.