Глава 53. Коли сіль несолоною стане

– Адріана любить тебе… Бідолашна довго побивалася. Змарніла, схудла, – Тея гладила сина по плечу. Він сидів насуплений, відвівши погляд далеко за межі кімнати. Його очі потемніли й мали холодний блиск.

– Якби вона любила – то не вийшла б заміж за іншого…

– Але ж вона зробила це заради дитини – щоб мати підтримку. Ради твоєї дитини – моєї онучки, – Тея зазирала в обличчя Іолаю, намагаючись відшукати з ним зоровий контакт. Проте Іолай похмуро дивився убік.

– Ні, мамо, я не можу їй вірити. І ти також не знаєш, чи це моя дитина. Але це не головне… Мамо, я не пам’ятаю її! Я не пам’ятаю, як ми любили одне одного. Я нічого не відчуваю до неї. Розумієш? Тому як я можу довіряти всім цим вашим словам? Мені весь час здається, що все це сон. Чи, можливо, жарт. Правда, не знаю, навіщо.

– Як же ти можеш так казати, сину? – Тея підвелася і, пильно дивлячись на нього, похитала головою. – Я не впізнаю тебе. Мій Іолай не міг би так говорити. Не міг би бути таким черствим і безсердечним.

Іолай підвівся і взяв її за плечі, емоційно стиснувши:

– Так, мамо, я вже й сам не знаю, хто я! У мене вкрали частину мене самого, частину моїх спогадів. Я не знаю, що відбувалося зі мною стільки часу. Я пам’ятаю лише те, як жив із вами. А ви розказуєте мені, що я навіть бував на Землі. Я не розумію, як сталося таке, що все забулося? А може, не було нічого? У що я маю вірити? Якщо мої власні відчуття, моя пам’ять зраджують мене?!

Іолай схопився за голову. Його обличчя виражало біль, а з очей потекли сльози.

– Вибач, мамо, я піду.

Він розвернувся й пішов до дверей.

– Вибач, синку, я не хотіла зробити тобі боляче… – Тея приклала руку до серця і з жалем дивилась услід Іолаю.

Адріана вже не першу годину сиділа в саду біля будинку Паріса. Вона майже не рухалася. Сльози періодично котилися зливами по її щоках.

– А що це тут наша матуся стільки часу журиться? – мовив Влад, підходячи до Адріани з маленькою Агатою на руках. Дівчинка радісно заусміхалася й простягнула до неї ручки.

Влад обережно посадив Агату мамі на коліна. Дівчинка одразу потягнулася маленькими пальчиками до її обличчя, ніби хотіла витерти сльози. Адріана крізь біль усміхнулася й поцілувала донечку в чоло.

– Пробач мені, моє пташенятко... – тихо прошепотіла вона. – Мама сьогодні якась зовсім розбита...

Агата радісно засміялася, не розуміючи людського болю. Для неї світ залишався простим: поруч були мамині руки, татів голос і яскраве сонце над головою. Вона ще не знала, що дорослі інколи втрачають опору навіть тоді, коли земля під ногами нікуди не зникає.

Влад мовчки присів поруч. Він співчутливо поглянув на Адріану. Але нічого не сказав. Просто був поруч.

Минуло кілька хвилин.

Лише коли Агата почала гратися ґудзиком на маминому рукаві, Адріана тихо озвалася:

– Знаєш... мені здається... що Іолай таки помер.

Влад здригнувся:

– Не кажи так.

– Ні... – вона повільно похитала головою. – Людина може жити. Може ходити, говорити, усміхатися. Але якщо вона перестала бути собою... якщо в неї ніби забрали все найкраще, забрали її душу... то що тоді залишилося?

Влад мовчав.

– Я дивилася сьогодні йому у вічі... і весь час шукала... його. Того самого. Мого Іолая.

Вона заплющила очі.

– Але його там не було...

Її голос урвався.

– Стояв чоловік з його обличчям. З його голосом. З його усмішкою. Але не він.

Влад важко зітхнув:

– Це тимчасово, Адю. Він повернеться.

– А я от не впевнена…

Її погляд блукав десь далеко.

– Я весь цей час мріяла лише про одну мить. Хотіла тільки одного – щоб він повернувся живим. Мені здавалося, що якщо це станеться, усе стане на свої місця. Усе буде добре.

Вона гірко всміхнулася.

– І ось – він повернувся. Але все не стало на свої місця. Усе стало ще більш незрозуміло. Землі під ногами знов немає.

Влад мовчки дивився на неї.

– Бо повернувся якийсь інший. А Іолай, якого я чекала... не прийшов.

Влад пригорнув Адріану.

– Тобі зараз важко, я розумію. Треба це пережити. Мине час, і все вирішиться. Потерпи, мила.

Агата на мить завмерла, дивлячись то на маму, то на тата, що сиділи зажурені. Вона торкнулася пальчиками щік Адріани й глибоко зазирнула їй у вічі.

– Так, сонечко, матуся розклеїлась. Вибач, – вона поцілувала її в маківку й міцно притисла до грудей.

Увечері того ж дня Іолай сидів на кам’яному балконі батьківського будинку. Перед ним простягалося нічне море вогнів Геополіса. Колись цей краєвид приносив йому спокій і умиротворення.

Тепер же він нічого не відчував. Він дивився на зоряне небо й намагався зрозуміти, чому всі навколо так упевнено говорять про нього самого, ніби знають його краще, ніж він сам.

«Ти був іншим...»

«Ти любив...»

«Ти ніколи не сказав би такого...»

Усі повторювали одне й те ж. Це його дратувало.

Але ж не можуть усі одночасно брехати. То хто ж тоді він такий? Де загубилася частина його «я»?

Він потер обличчя долонею. Глибоко вдихнув і видихнув.

Сьогодні він побачив її – ту, про яку всі так захоплено розповідали. Але він не побачив у ній нічого, що змусило б його серце битися швидше. До всього ж – вона прийшла не сама. Притягнула із собою свого чоловіка. Невже вона сподівалася, що він має їй повірити після такого? Говорити слова любові одному в присутності іншого? Це так низько й аморально. Навіть якщо це й справді його дружина – то тепер вона показала своє обличчя. І добре, що тепер усе відкрилося. З такою він би точно не хотів мати нічого спільного. Непристойна, зухвала. Ще й дитину хотіла нав’язати!

Його охопив гнів. На ту жінку. На того чоловіка, якого вона із собою приволочила. На батьків і рідних, які ополчилися проти нього. Зрештою – на себе самого, що не може згадати того, про що говорять усі.