Глава 52. Не такий

Минуло кілька днів. Адріані вони далися вкрай важко. Вона поривалася негайно вирушити до Геополіса, але щоразу сама себе зупиняла: «Ні, ще не час. Нехай він трохи відновиться».

У думках був хаос. За що б не бралася – усе валилося з рук. Постійна напруга й тривога. Вона не знала, на якому світі перебуває. Хвилювання накочувало, а тоді відступало, щоб через якийсь час накрити її знову.

– Не можу бачити тебе такою, – мовив Влад, підійшовши до Адріани, що механічно помішувала ложечкою чай, сидячи на кухні. – Їдьмо завтра.

Адріана розгублено поглянула на нього:

– Гадаєш, уже можна?

– Байдуже – можна чи не можна. Ти сама себе зводиш з розуму. І це набагато гірше, ніж ти приїдеш раніше часу.

– Так… Мабуть, ти правий.

– Авжеж, я правий.

Він підійшов до неї й обійняв, сховавши її обличчя в себе на грудях.

– Ти хочеш їхати зі мною? – підняла вона брови будиночком.

– Аякже. З тобою й Агатою. Має поруч бути хтось, на кого ти зможеш спертися.

– Там наче Паріс збирався з Олею й Максимком летіти… 

– Ну, то чудово, – він хмикнув. – Зробимо діткам екскурсію до міста інопланетян.

– Еге ж…

Адріана притиснулась до нього.

– Владику, я так хвилююся… Стільки часу минуло. Я навчилася жити без Іолая. А тепер не знаю, як усе має бути…

– Усе буде добре, Адю. Я це знаю.

Наступного ранку Адріана із Владом збиралися в дорогу. До будинку завітали Мирослав із Тонею.

– Може, ми полетимо з вами? – спитав Мирось.

– Ні, братику. Навіщо перевантажувати Іолая? Уяви, що він відчуватиме, якщо такий величезний натовп незнайомих людей приїде. Він же не пам’ятає нікого з нас. І це буде для нього ще більшим стресом. Давай наступного разу.

– Ну, гаразд. Хай буде по-твоєму. Хоча я вважаю, що чим більше людей – тим більше шансів щось згадати.

– Так, давай без цього. Це твоя особиста думка. А лікарі не радять перевантажувати його.

Мирослав закотив очі.

– Все, все. Не сперечатимусь більше. Обійми там його за мене.

– Та мені хоч би за себе обійняти його… – пробурмотіла Адріана.

– Нічого, головне, що він живий, – мовила Тоня. – А обійняти завжди встигнете. Не переживай, Адю. Навіть якщо він одразу не згадає, то потім неодмінно це станеться. Адже таке почуття, як у вас, неможливо забути назавжди.

– Я на це сподіваюся… – невпевнено мовила Адріана.

Дорогою до Геополіса Адріана мовчала. Ніби за стіною, чулися розмови Паріса, Ольги і Влада, дитячий лемент, капризи, плач. Вона була наче у вакуумі. Надмірне хвилювання позбавило її можливості сприймати дійсність, у якій вона перебувала.

Нарешті Адріана впізнала крони знайомого велетенського дерева. А по мірі наближення перед очима відкрилася панорама величного міста, збудованого за принципом міст древньої Атлантиди.

Корабель зупинився побіля будинку Іолаєвої родини. Паріс вирішив побачитися з Іолаєм першим, підготувати його до зустрічі з Адріаною і донькою.

Тея відчинила двері, привітавши гостей широко сяючою усмішкою.

– Моя маленька дівчинка! Моя солоденька! Ходи до бабусі! – вона взяла на руки маленьку Агату й радісно дивилася на неї. – Як же ти підросла. Зовсім доросла стала. Ходім привітаємось з усіма. Адріаночко, ви вмощуйтеся поки на дивані.

– Так, дякую, – усміхнулась Адріана, намагаючись приховати своє хвилювання.

Паріс зайшов до кімнати. Іолай сидів побіля столу й щось читав. Почувши гуркіт дверей, він підвів очі.

– Друже… Яке щастя бачити тебе живим! – сльози мимоволі покотилися його щоками. Він швидко підійшов до Іолая й міцно обійняв його.

– І я радий тебе бачити. Хоча, звісно, не знав, що ви вважали мене загиблим.

Паріс відхилився й уважно вивчав зовнішній вигляд Іолая, його погляд, поставу. А тоді знову міцно обійняв його. Іолай усміхався розгублено, не знаючи, як реагувати.

– Ти зовсім нічого не пам’ятаєш? Як був на Землі…

– Мені розповідали про це. Але я сприймаю все це як історію про мене, а не як те, що зі мною відбувалося насправді. Досі здається, що це якийсь жарт.

Паріс похитав головою:

– Ти що, який жарт! Поглянь на себе. Як схуд, як змарнів. Такого не буває від звичайного удару головою. Ти був у полоні чотири місяці, над тобою й твоїми братами знущалися. І це закарбувалось на твоєму тілі. Які можуть бути вигадки?

Іолай зітхнув:

– Твоя правда. Але мені доводиться сприймати все на віру. Що завгодно можна розповісти мені зараз – і я нібито маю повірити. Бо іншого вибору в мене зараз нема. А найгірше те, що пам’ять може не відновитися. Цілителі кажуть, що мозок дуже пошкоджений. І я можу до кінця життя не згадати.

– Кепсько… Але й без спогадів ти можеш жити.

Іолай хмикнув.

– Так…

Між ними повисла тиша. Паріс думав, як сказати про Адріану. Він помітив, що розмова й без того йде важко. А що вже має бути, як він заговорить про дружину, якої для Іолая ніколи не було?

– Друже… – почав Паріс. – Я розумію твій стан… Але я привіз людину, яка дуже сильно хотіла тебе побачити…

Іолай напружився.

– І хто це?

– Це твоя дружина. Адріана.

Іолай закотив очі.

– О небеса! Знов це ім’я! У мене нема дружини.

– Але ж…

– Парісе, послухай, якби це була правда, я б нізащо не забув її. А так… Напевно, я не кохав її. Можливо, це була якась пригода. Можливо, вона мене звабила.

Паріс хитав головою, шоковано дивлячись на друга. Він не впізнавав його. Іолай би ніколи так не подумав, тим більше – не сказав би цього вголос.

– Гаразд… Я не буду тебе змушувати.

– Так, буду вдячний тобі за це. Вибач, я трохи зайнятий.

– Добре… Я піду.

Паріс хотів поділитися з Іолаєм новиною про свої заручини. Але після невдалого початку розмови передумав. Вони, здавалося, були на різних хвилях.

– На, випий, доню, – Тея простягнула Адріані склянку із заспокійливим відваром. Після того, як Паріс поділився подробицями спілкування з Іолаєм, дівчина відчула приступ паніки. Вона вийшла на свіже повітря в сад. Сльози котилися по її щоках. Вона сиділа на лавці, розгублено дивлячись собі під ноги. Поруч стояли Влад з Агатою, Паріс і Ольга з Максиком.