Глава 51. Серце навпіл

Влад купав маленьку Агату. Він обережно вимивав губкою кожний пальчик, жартуючи й граючи з дитиною. Адріана зазирнула до ванни й заусміхалася. Обличчя Влада було таким просвітленим і прекрасним, що вона мимоволі залюбувалася ним, не в змозі відвести погляду. Він, здавалося, не помічав, – був надто захоплений донечкою. Вона хлюпалася й радісно верещала, розплескуючи краплі по всій ванній. Влад був уже весь мокрий.

– Купаєшся разом з Агатою? – весело спитала Адріана.

– Довелося. Хоч зовсім і не планував, – заусміхався Влад, підвівши на неї очі.

Він обережну витер малечу й, закутавши її в рушник, узяв на руки.

– Давай я покладу її спати, – запропонувала Адріана.

– Я сам.

Адріана кивнула:

– Гаразд. Дякую тобі.

Минуло не більш як десять хвилин, як Влад вийшов зі спальні.

Адріана сиділа на кухні й пила чай.

– Будеш їсти?

Вона підвелася й хотіла йти насипати Владові вечерю. Проте він жестом показав їй, щоб вона сиділа:

– Я сам.

– Ти такий милий…

Вона все ж встала і, підійшовши ззаду до нього, обвила руками його груди. Він на мить завмер, а тоді, розвернувшись, палко поглянув їй у вічі. Його очі тріпотливо сяяли. Він нахилився до неї й поцілував її довгим, жагучим поцілунком. Вона відповіла.

Влад затиснув її в обіймах.

– Яка ти солодка, Адю… Як сильно я тебе кохаю.

Вона сп’яніло всміхнулася.

– Ти став дуже дорогим моєму серцю… Мені так добре з тобою… Сама не очікувала, що так може бути…

Вона зніяковіла, відчувши, як кров прихлинула до її щік.

Він обійняв її ще сильніше. І так вони стояли кілька хвилин, гріючи одне одного своїм сердечним теплом.

Отямитись їх змусив стук у двері. Влад відчинив. Це був Паріс.

Він був схвильований і знічено поглянув на Влада. Вклонившись, він якийсь час мовчки дивився то на Влада, то на Адріану.

– Маю для вас новини, – нарешті вимовив він.

– Проходь, – запросив його жестом Влад, передчуваючи, що розмова буде серйозна.

– Адріано, маю для тебе звістку. Гадаю, що й тобі Владе це треба знати.

Адріана напружилася.

Паріс глибоко вдихнув. Він відчув між Адріаною й Владом певний магнетизм. І не знав, чи доречний час він обрав для такої розмови.

– Іолай повернувся, – випалив він.

Адріана завмерла. Влад теж дивився шоковано.

– Повернувся… – тихо мовила вона. Її очі наповнилися слізьми. Вона на радощах обійняла Паріса.

– Але є один нюанс… – похмуро сказав феніксянин.

– Який? – спитала Адріана, відчуваючи щось недобре.

– Він втратив пам’ять. Але не повністю. Забув майже два роки. Останнє, що він пам’ятає, – як їхав оглядати стару дамбу. Тобто до вашої зустрічі з ним, Адріано. Він зовсім не пам’ятає тебе. І нічого не пам’ятає, що було в його житті потім.

– О Господи… – Адріана жалісливо підняла брови й приклала руку до рота.

– Поки що він надто виснажений. Обстеження показали, що в його мозку є пошкодження, пов’язані з проходженням через портал. Крім пам’яті, пошкоджені ділянки мозку, що відповідають за емоції.

– Що це означає? – схвильовано спитала Адріана.

– Іолай став дещо черствим. Він не такий ввічливий і емпатійний, яким ми його знали.

Адріана похитала головою:

– Це все неважливо. Головне – він живий. Слава Богу! Я вірила… вірила, що він повернеться.

Влад потупив погляд. Він намагався стримати й приховати свої відчуття. Здавалося, у грудях щось важко обірвалося. Думки раптом перетворилися на суцільний хаос. Ще кілька хвилин тому він був найщасливішою людиною у світі. Йому здавалося, що між ними з Адріаною нарешті почало народжуватися щось більше. Він відчував це в її словах, у її обіймах, у тому несміливому зізнанні, що він став дорогим її серцю. Він навіть дозволив собі повірити, що доля подарувала йому шанс на взаємне кохання.

І саме тепер цей шанс розтанув просто на очах.

Він давно знав, що цей день може настати. Знав, коли погодився стати для Агати батьком. Знав, коли щоночі сидів біля дитячого ліжечка, коли носив донечку на руках, коли вчився розуміти її плач і усмішку. Він жив поруч із жінкою, яку кохав усім серцем, але ніколи не вимагав від неї забути людину, яку вона втратила. І все ж тепер біль виявився значно сильнішим, ніж він міг уявити.

Паріс співчутливо поглянув на Влада.

Адріана витирала сльози долонями, але вони все одно знову й знову наверталися на очі. Уперше за багато місяців вона плакала не через втрату, а від полегшення. Вона так перехвилювалася, що її руки тремтіли.

Влад повільно підійшов до неї. Вона підняла на нього очі, повні розгубленості й вини.

– Пробач... – ледве чутно прошепотіла вона.

Він лагідно поклав долоні на її плечі.

– Не вибачайся…

– Я винна. Я не хотіла, щоб тобі було боляче...

Влад сумно усміхнувся.

– Адю... коли ми почали жити разом, я знав, що ти досі кохаєш його. Я знав це кожного дня. Таке велике кохання, яке між вами, неможливо забути.

Адріана заплакала ще сильніше.

– Я така несправедлива до тебе...

– Ні, не кори себе, – Влад похитав головою.

Паріс мовчки відвернувся до вікна. Він розумів, що став свідком надто особистої розмови, й почувався дещо незручно.

– Що... що тепер буде? – запитала Адріана в Паріса.

– Поки що лікарі не радять його турбувати. Він дуже виснажений. Йому потрібен спокій.

– Я розумію… – мовила Адріана.

Вона опустила голову. Стільки місяців мріяла про цю зустріч. Уявляла, як він побачить її, як обійме, як заплаче. Як візьме на руки донечку. Тепер мрії розсипалися. Бо він забув її…

– Коли ти хочеш летіти? – спитав Влад, поклавши руку на плече Адріані.

Вона здивовано підняла на нього очі.

– Як ти можеш про таке говорити?

– Ти повинна його побачити.

– Владе...

Він усміхнувся. Ця усмішка була доброю. І водночас дуже-дуже сумною.