Глава 50. Удома

Тея завмерла на порозі. Вона не могла поворухнутися. Син, якого вона вважала загиблим, стояв перед нею живий. Рідний, милий її серцю, її кровинка, її щастя – був перед її очима. Тільки схуд, змарнів, весь подряпаний, у синцях і саднах. Але це був він. І він був тут, у їхньому домі.

За мить вона кинулась його обіймати. Іолай обійняв її у відповідь. Але він не відчував того, що відчувала вона. Для нього минуло зовсім небагато часу. В історію, розказану Адамастом, він не повірив. Можливо, лише частково припустив, що таке могло статися, але йому здавалося, що його обманюють.

– Синочку, як же ти схуд, бідолашний, – примовляла Тея, обціловуючи його. – Нічого, ми докладемо всіх зусиль, щоб повернути тобі здоров’я й добру фізичну форму.

Почувши радісні вигуки Теї, до дверей помалу почала сходитись уся родина. Тесей, брати, сестри, бабусі й дідусі – усі були шоковані й невимовно раді поверненню Іолая. Після цього він задумався, що слова Адамаста могли бути правдою.

На честь повернення Іолая влаштували розкішну вечерю, покликали всіх родичів, друзів, знайомих. Він не знав, як реагувати. З одного боку, йому було приємно бачити все це тепло й турботу. Але з іншого боку – це лякало: він не хотів приймати того факту, що останніх майже два роки випали з його світосприйняття.

До всього ж – Іолай не відчував емпатії. Його серце немовби закам’яніло. Також він не знав, у якій реальності перебуває. Місто й справді дуже змінилося. І логіка підказувала, що всі навколо не брешуть щодо його відсутності. Але він не міг прийняти все на віру.

– Друже, це чудо, що ти тут, із нами, – плескав Іолая по плечу Перікл. – Ми так боялися, що ти міг потрапити десь у далеке минуле чи неосяжне майбутнє. Тоді б точно, нам ніколи не довелося зустрітися.

Іолай розгублено всміхався. Йому все здавалося сном. Як про таке можна говорити серйозно?

– Треба повідомити Адріані, – мовила Тея, що сиділа за столом поруч з Іолаєм.

Він насупив брови. Це ім’я не викликало в нього жодних спогадів, лише приступи тривоги й паніки. Усі вважали її його дружиною. Проте якби це була правда, хіба б він міг забути її? Лише якщо… не кохав її.

– Треба попросити Адамаста передати до Вінниці цю новину, – додала Тея. – Вона так сильно чекала твого повернення, сину.

Іолай відчув, як біль стрілою пронизав його скроні. Він ухопився за голову й скрикнув, не в змозі стриматись. Усі перелякано глянули на Іолая.

– Я піду приляжу, – через силу вимовив він.

– Так, авжеж, – мовила занепокоєна Тея.

– Я проведу тебе, – Ойбал підвівся й, узявши брата попід руку, повів його до кімнати.

– Треба буде попросити Адамаста провести повторне обстеження, – мовив схвильований Тесей.

– Йому просто потрібно як слід відпочити, – сказала бабуся Гера.

– Може, й так, – погодився Тесей. – Однак лікування в його випадку не буде зайвим.

Ойбал допоміг братові лягти на ліжко, накрив легкою ковдрою й уже хотів було піти, але на мить затримався біля дверей.

– Якщо тобі щось знадобиться, просто поклич, – тихо мовив він. – Я буду поруч.

Іолай кивнув.

Коли двері зачинилися, у кімнаті запала тиша.

Він лежав із заплющеними очима, намагаючись не рухатися. Здавалося, що варто лише трохи поворухнути головою, як біль знову почне розтікатися гарячими хвилями. Та ще більше виснажував не фізичний стан, а думки.

Він не розумів, кому вірити. Усе, що розповідали Адамаст і рідні, звучало як вигадка. Надто неймовірна, щоб бути правдою. І водночас... Він пригадав обличчя матері – так не плачуть люди, які брешуть. Він згадав, як тремтіли руки Теї, коли вона торкалася його щік. Згадав, як мовчки обіймав його Тесей, у руках якого теж відчувалося тремтіння. Як брати дивилися на нього так, ніби боялися, що він ось-ось зникне знову. Це неможливо зіграти.

«Чому ж я нічого не пам’ятаю?..»

Він повернув голову до вікна. За ним уже сутеніло. Знайомі пагорби Геополіса поволі розчинялися у вечірній імлі, а над містом один за одним запалювалися м’які золотаві вогні.

Його погляд ковзнув кімнатою. Стіл, полиці, різьблена шафа. Нічого особливого. Він помітив на столі якусь картинку. Це була роздрукована Адріаною світлина. Іолай узяв її до рук.

На нього дивилася молода жінка зі світлим волоссям і зеленувато-блакитними очима. Поряд стояв... він сам, обіймаючи її. Обоє всміхалися.

Іолай довго вдивлявся в її обличчя. Ні, він не знав її. Але ж ось вони удвох…

Він заплющив очі, намагаючись хоч щось пригадати. Сильний біль знову пронизав голову. Іолай різко відклав світлину.

– Ні... – тихо сказав він сам до себе. – Я не знаю тебе...

За дверима було чути голоси рідних. Вони раділи, спілкувалися, сміялися. Атмосфера була жвава, сповнена тепла й надії.

А Іолай лежав у своїй кімнаті, серед знайомих речей, які пам’ятали його краще, ніж він пам’ятав самого себе. Він відчував величезну прикрість.

Украй виснажений, він нарешті здався й поринув у глибокий сон.