Глава 49. Упізнаний

Абдер і Пенелей смажили на вогнищі плоди олістери. Ці плоди були дуже поживними, однак вимагали термічної обробки. Хранителі, які патрулювали цю ділянку гір, зголодніли, а позаяк забули взяти із собою перекус, вирішили поживитися місцевими плодами. Розпаливши вогнище, вони смажили їх, настромивши на маленькі списи, що мали із собою.

Іолай ледве доповз до місця їхнього привалу. Він знесилено впав на землю в десяти метрах від вогнища.

Отямився від плескання по щоках. Розплющивши очі, побачив ошелешені погляди двох незнайомців, одягнених в дивні обладунки – таких він не бачив ні в Геополісі, ні в інших містах.

Вони дали йому води і ще якийсь еліксир із пляшечки – він випив, навіть не поцікавившись, що це. Сил на роздуми просто не було.

Незнайомці допомогли йому зручно сісти на великий камінь біля вогнища.

– Хто ти? – спитав Абдер.

– Мене звати Іолай… – ледве видушив він із себе.

– Іолай? – здивовано перепитав Пенелей.

Незнайомці перезирнулися.

– Невже той самий? – тихо спитав Пенелей в Абдера.

– Я заблукав. Можливо, потрапив в аварію. У мене рана на голові. Я не пам’ятаю, як тут опинився…

– Дуже може бути, що той самий, – відповів Абдер Пенелею.

– Іолаю, звідки ти? – спитав Пенелей.

– Я з Геополіса.

– З Геополіса! – значущо підтвердив Пенелей, дивлячись на Абдера. – Це він.

– Ви що, знаєте мене? – кліпав очима Іолай, дивлячись то на Пенелея, то на Абдера.

– Ми знаємо не тебе, а про тебе, – відповів Пенелей. – Тебе шукають.

– Мене шукають? Хто? – Іолай відчув різкий біль у голові, намагаючись згадати, і взявся руками за скроні.

– Твої рідні. До речі, мене звати Пенелей.

– А я – Абдер.

– Радий знайомству. І дякую за напій, мені від нього набагато краще. Що це? – Іолай показав на пляшечку з еліксиром.

– Еліксир за старовинним рецептом, – відповів Абдер. – Швидко відновлює сили.

– Це чудово, дякую, – усміхнувся Іолай.

– Іолаю, розкажи, як ти сюди потрапив? – спитав Пенелей. – Ти пройшов крізь портал на Сріблястих горах?

Іолай розгублено дивився:

– Я не знаю… Що за… портал?

Хранителі перезирнулися.

– Зоряна брама, – відповів Абдер.

– Я не знаю, про що ви… Останнє, що я пам’ятаю, як їхав до старої дамби на дальніх землях. Можливо, я потрапив в аварію…

Хранителі знов перезирнулися.

– А раптом не той? – тихо спитав Пенелей у побратима.

– Все одно треба перевірити, – твердо відповів Абдер. – Шкода нема із собою квантового вимірювача.

Іолай розгублено мовчав, нічого не розуміючи.

– Гаразд, – мовив Абдер, знімаючи з вогнища плоди, що вже досмажилися. – Зараз поїмо, а тоді вирушимо разом до Геополіса. Там розберемося, чи ти той самий Іолай, якого шукали, чи не той.

Іолай кивнув.

Вони рушили стежкою вниз. За поворотом стояв компактний сигароподібний летючий корабель. Іолай широко розплющив очі від подиву.

– Це що таке?

Хранителі перезирнулися.

– Наш транспорт, – відповів Абдер. – Патрульний корабель.

Двері відчинилися, і хранителі сіли всередину, запросивши Іолая сідати поруч. Він невпевнено вмостився на сидінні. Двері зачинились. За мить корабель злетів.

Іолай завмер від подиву.

– Ваш транспорт літає?!

Абдер задумливо поглянув на Іолая, примруживши очі.

– Так, літає.

– Але як? Звідки у вас такі технології?

– Це давні технології хранителів.

Іолай замовк. Видно було, що він не до кінця розуміє, що відбувається й що йому кажуть. Але не хотів ще більше заглиблюватися в незрозумілі речі. Від цього голова починала боліти ще сильніше. Хранителі теж мовчали, здогадуючись, що з Іолаєм щось не те.

За декілька годин корабель дістався Геополіса. Із хранителів там за головного був Адамаст. Саме йому двоє патрульних хотіли показати Іолая.

Вони знайшли Адамаста в Колонній залі. Він сидів за столом у кутку й саме брав участь у дистанційній нараді хранителів. Перед ним світився голографічний екран із трансляцією.

– Адамасте, ми маємо важливі новини, – почулося від дверей. Адамаст здивовано підвів очі. Він примружився й раптом завмер від несподіванки.

– Іолай?

– Так… – невпевнено відповів той, не розуміючи, з ким говорить.

Адамаст швидко підійшов, блискавично долаючи великий простір зали. Він розчулено вдивлявся в його обличчя, а тоді міцно обійняв.

– Ми так довго шукали тебе, синку.

Іолай ніяково спитав:

– Ми знайомі?

Адамаст відхилився й ще раз поглянув на Іолая, а тоді перевів погляд на Абдера й Пенелея.

– Адамасте, це точно той Іолай, якого всі так шукали? – спитав Пенелей.

– Той. Я впевнений. Але щось сталося. Що з тобою сталося, Іолаю?

– Я не знаю… Не пам’ятаю. Я пам’ятаю, як їхав на стару дамбу, а потім – темрява. Прокинувся в горах. І ось знайшов Абдера й Пенелея.

Адамаст похитав головою.

– Отже, ти втратив пам’ять…

– Так? Напевно, я не знаю…

– Потрібно тебе обстежити.

Адамаст мовчки дивився на нього ще кілька секунд, ніби намагався знайти в його погляді хоча б маленький відблиск того Іолая, якого пам'ятав. Але перед ним стояла та сама людина, із тим самим обличчям, тією самою поставою, лише очі стали іншими. У них не було впізнавання. Натомість було виснаження, настороженість і розгубленість.

– Присядь, – тихо промовив Адамаст, вказавши на крісло біля столу.

Іолай слухняно опустився на сидіння. Голова була досі важкою від тупого болю, що час від часу віддавав у потилицю короткими пульсуючими ударами.

Абдер і Пенелей стали трохи осторонь. Адамаст торкнувся браслета на зап’ясті.

– Мені потрібна група лікарів з інструментами до Колонної зали. Це терміново.

– Уже вирушаємо, – почувся голос із браслета.

Запала тиша. Іолай здивовано дивився на хранителя й на його дивний браслет. Він ковзнув поглядом по величезній залі. Колись йому доводилось тут бувати. Але тепер вона була зовсім іншою. Колони залишилися тими самими, однак між ними тепер висіли прозорі інформаційні екрани, яких він ніколи не бачив. Уздовж стін були встановлені якісь прилади, схожі на кристалічні стели, поверхнями яких безперервно бігли золотаві символи. Під стелею повільно рухалися невеликі сферичні дрони, що майже безшумно виконували незрозумілу роботу.