Глава 48. Дезорієнтація

Він отямився на кам’янистій землі. Голова шалено боліла. Підвівшись на ліктях, намагався сфокусувати зір, але не виходило. Дихати було важко, грудна клітина нила. У руках не було сили, і він відкинувся на спину.

Лежав горілиць на холодному камінні. Над ним височіло бузкове небо, по якому повільно пливли легкі сріблясті хмари. Високо вгорі кружляв великий гірський птах, інколи майже завмираючи в повітрі, а тоді знову легко підхоплюючись висхідними потоками теплого вітру.

Його свідомість повільно збиралася докупи, наче розкидане вітром листя, яке ніяк не хотіло складатися в знайомий візерунок.

«Де я? Що зі мною?»

Думки ніяк не хотіли фокусуватися. Він напружився, аби згадати, хто він.

«Іолай…» Це вже добре.

Свідомість знову поплила, і він поринув у забуття.

Через якийсь час свідомість повернулась. Очі вже не так боліли й краще фокусувалися.

Він насилу підвівся, спираючись на великий плаский валун, і довго сидів, поки перед очима перестали плавати темні кола.

– Що сталося?..

Його голос прозвучав хрипко, ніби він не говорив багато днів.

Обережно торкнувся потилиці. Пальці намацали засохлу кров.

– Отже... я вдарився… Мабуть, дуже сильно.

Він озирнувся. Довкола височіли суворі гірські вершини. Одні були вкриті темною зеленню, інші здіймалися голими скелями, між якими срібними нитками спадали вузенькі водоспади. Десь унизу шуміла ріка, але її не було видно – лише було чути її рівномірне бурмотіння.

Жодної дороги. Жодної колісниці. Жодної людської душі.

Ніби його просто залишили посеред гір.

Він повільно встав. Ноги були ватяними. З великими зусиллями зробив кілька кроків. Навколо не було нічого знайомого.

«Треба все пригадати».

Він заплющив очі. Що останнє він пам’ятає?

Пам’ять неохоче відгукувалася.

Він збирався їхати до старої дамби. Так... Саме так. На дальніх землях.

Здається, Паріс ще жартував, що він надто серйозно ставиться до роботи. Іолай навіть усміхнувся, хоча через це голову знову пронизав різкий біль.

Потім... Що було потім?!

Нічого… Порожнеча…

Він насупився. Жодних спогадів далі. Що ж сталося? Чому він тут? І що це за місце?

Іолай відчув занепокоєння. Невже на нього напали? При ньому не було жодних речей, навіть напоясної торбинки. Та й одяг був якимсь дивним… Де взагалі взялася ця незрозуміла одежа?

Він нічого не розумів.

Можливо, сталася аварія в дорозі. Це багато би пояснило. Але одежа…

Він не міг згадати. У голові був туман. Рана на голові пекла.

Іолай повільно пішов вузькою гірською стежкою.

Іти було важко. І не лише через біль. Йому весь час здавалося, що щось не так. Ніби світ змінився. Сонце світило так само. Небо було тим же. Гори були такими ж величними. Але всередині було якесь дивне відчуття.

Серце вперто шепотіло:

«Тут щось не так...»

Іолай намагався не думати про це.

– Я просто вдарився головою. Напевно, сталася якась аварія. А одежа – я просто не пам’ятаю, як перевдягнувся, – сказав він сам собі, намагаючись знайти рівновагу.

Проте дивне відчуття не зникало. Воно лише посилювалось.

Час від часу йому здавалося, що ось зараз він щось пригадає і все стане на свої місця. Але щойно він намагався вхопитися за це відчуття, як воно розчинялося, наче ранковий туман.

Він ішов уже кілька годин. Сонце схилилося нижче. Тіні видовжилися. Ноги дедалі частіше спотикалися об каміння. Голод поволі нагадував про себе. Спрага стала майже нестерпною.

Біля вузенького струмка він опустився навколішки й довго пив холодну воду з долонь. Потім підняв голову й подивився на власне відображення.

Обличчя було змарнілим. На щоці виднілася свіжа подряпина. У волоссі запеклася кров. А очі...

Він довго вдивлявся у власні очі. І раптом здалося, що дивиться на незнайомця.

– Хто ти такий?..

Тихо промовлене запитання розчинилося в шумі води. Він не знав, кому його поставив – своєму відображенню чи самому собі.

Йому стало моторошно. І не тому, що він із невідомої причини загубився серед цих гір. А тому – що загубився всередині власної свідомості.

Він повільно підвівся. За перевалом здіймався тоненький стовпчик диму. Отже, там були люди.

Іолай поправив розірваний одяг, провів рукою по брудному волоссю й рушив назустріч цьому диму, навіть не підозрюючи, що кожен наступний крок веде його до нового для нього світу.