Глава 47. Татко

– Топ-топ-топ! Я королівна, я князівна, подивіться, яка я красуня! – грайливо говорив Влад, притримуючи маленьку Агату, яка перебирала своїми крихітними ніжками по поверхні сповивального столика. – Матусю, поглянь, як я вже вмію.

– А їй уже можна так топати? – спитала Адріана, що замиловано дивилася на те, як Влад грається з донечкою.

– Ну, звичайно ж. Їй уже пів року. І я її тримаю. Вона тільки ніжками перебирає. Така кумедна. Усе хоче випручатись і йти сама. Ділова, як її татко.

Адріана натягнуто всміхнулася й вийшла з кімнати.

«Як її татко…» Авжеж Влад мав на увазі себе. Але Адріана бачила в доньці лише Іолая.

Вона вийшла з будинку й сіла на лавку. Свіжий вітер полегшив її сперте дихання.

– Сестро, а чого ти оце тут сидиш і сумуєш? – Мирось, що саме прийшов провідати родину, сів поряд з Адріаною на лавці. Він уважно подивився на неї. – Ти що, плачеш?

Адріана витерла сльози й шмигнула носом.

– Та просто накрило мене трохи…

– Розказуй.

Вона глибоко вдихнула.

– Влад любить Агату так, ніби вона його рідна донька. Ніколи не відмовляється її носити на руках, купати, заколисувати. Якщо вона плаче вночі – він перший підхоплюється. Коли я втомлююсь – забирає її до себе, щоб я поспала. Він став таким батьком... про якого можна лише мріяти.

Вона замовкла.

– Але? – обережно вимовив Мирось замість неї.

Адріана кивнула.

– Але щоразу, коли я бачу їх разом... мені здається, що на його місці мав би бути Іолай.

Її голос затремтів.

– Це він мав би зараз підкидати її до неба. Сміятися разом із нею. Вона така схожа на нього... Інколи, коли повертає голівку, я аж завмираю. У неї його очі. Його погляд. Його звичка супити брівки.

Вона усміхнулася крізь сльози.

– І тоді мені стає так боляче... що я не можу дихати.

Мирось мовчав.

– І найгірше те, що я не можу про це говорити із Владом.

– Чому?

– Бо мені здається, ніби я його зраджую. Він стільки робить для мене. Для донечки. Він заслуговує на вдячність, на повагу... А я весь час думаю про іншого чоловіка.

Мирось похитав головою.

– Ні, сестричко. Це не зрада.

Вона здивовано поглянула на нього.

– Ти не можеш перестати любити Іолая лише тому, що його нема поруч. До того ж – ти маєш надію колись із ним зустрітися.

Адріана мовчки слухала.

– Влад це розуміє краще за інших. Саме тому він ніколи не дорікає тобі. Він знає, що ти не можеш просто викреслити Іолая зі свого життя.

Адріана опустила голову.

– Я все одно відчуваю провину.

– Перед ким?

– Перед ними обома. Я зраджую і Іолая, і Влада.

Мирось сумно всміхнувся.

– Це все в твоїй голові. У реальності – ти живеш із Владом і вірна йому. Якщо Іолай повернеться, ти підеш до нього. І в такому випадку це не буде зрада. Адже Влад знає про твої наміри. Ти ніколи його не обманювала й не давала марних надій.

– Твоя правда. Дякую, братику. Люблю твій тверезий розум і щире серце.

Вона обійняла Мирослава.

– Я теж люблю тебе, моя чутлива сестричко.

Із дому вийшов Влад з Агатою на руках.

– А що це ви тут сидите? – спитав він. – Привіт, Миросю.

– Повітрям дихаємо, – відповіла Адріана, натягаючи на обличчя усмішку.

– Привіт, Владе, – він простягнув йому руку. – А хто це тут такий маленький? Моя дорогенька племінничка. Ходи до дядька.

Мирось узяв у Влада Агату. Та широко заусміхалась, вхопивши його за носа.

– Здається, ще більше підросла.

– Та ти ходиш до нас по два рази на день. Як ти можеш таке помічати? – підняла брови Адріана.

– О-о, повір, я все помічаю.

– От брехун! – засміялася Адріана.

Життя поволі поверталося до свого звичного ритму. У Вінниці знову працювали майстерні, школи, на вулицях дедалі частіше лунав дитячий сміх, а люди почали будувати плани не лише на завтра, а й на більш тривалий період. Навіть у Центрі управління вже не було тієї гарячкової напруги, що супроводжувала їхні перші місяці після битви.

Поступово затихла діяльність руху «Шлях миру». У Вінниці про нього майже перестали згадувати. У Геополісі також настало дивне затишшя. Після арештів найактивніших підбурювачів відкритих виступів більше не було, а вулиці знову стали спокійними.

Проте Влад добре знав, що ця тиша була тимчасово. Питання було лише в тому, коли полум’я розгориться знову.

Щовечора він приносив додому новини від агентів хранителів. У них ішлося про таємні зустрічі, про нових лідерів руху, про зникнення окремих людей, які потім знову поверталися, але вже із зовсім іншими поглядами.

Дивним була й поведінка темного ордену на Землі. Минали місяці, а флот усе не вирушав. Розвідка не фіксувала підготовки до масового вторгнення.

У суспільстві дедалі частіше почали лунати розмови, що війни, можливо, й не буде зовсім. Одні переконували, що темні відмовилися від своїх планів, інші говорили про внутрішні проблеми ордену, треті ж просто втомилися жити в постійному очікуванні катастрофи й свідомо почали вірити у краще.

Хранителі ж навпаки – весь час готувалися. Вони не скасовували навчань, не припиняли будівництва оборонних систем, не зменшували кількості патрулів. І щоразу повторювали одну й ту саму фразу:

– Це тиша перед важким ударом.

Адріана весь цей час жила подвійним життям. З одного боку – вона була матір’ю, дружиною, донькою, сестрою. Усміхалася, гуляла з дитиною, допомагала Тетяні по господарству, іноді заходила до Центру управління, щоб допомогти з відеоматеріалами. А з іншого боку – вона потай від Влада шукала Іолая разом з хранителями. Вони десятки разів переглядали квантові знімки порталу, аналізували енергетичні відбитки, будували математичні моделі, намагаючись хоча б приблизно визначити, куди могла винести Іолая часо-просторова хвиля. Однак пошуки не мали успіху.

І все ж Адріана не здавалася. Вона була вдячна хранителям за те, що вони не припиняють пошуків.