Глава 46. На порозі

Після зустрічі з Ольгою на порозі будинку Литвиненків Паріс не знаходив собі місця. Він постійно думав про неї. Перед очима весь час поставала її маленька беззахисна постать.

Як ця тендітна, слабка жінка могла протистояти натиску темних? Він згадував її вологі, налякані очі, коли вона розповіла йому правду про зраду. Вона хотіла бути ближче до нього, відкривши свою страшну таємницю. Але натомість – він відкинув її, ніби якийсь непотріб. Паріс ненавидів себе за це.

Як він, відважний воїн, умілий керівник, справедливий і мудрий в усіх рішеннях, міг виявити таку слабкість? Адже це насправді слабкість – якщо ти не можеш витримати зізнання однієї маленької жінки. Якщо занурюєшся в безодню відчаю, залишаючи її на самоті із болем. Вона несла цей тягар своєї зради сама. І коли ти запевнив її, що розділиш із нею її труднощі, вона захотіла поділитися цим тягарем із тобою. Але ти викинув її геть…

Паріс тільки тепер побачив себе ніби збоку. Жалюгідний, егоїстичний, занурений лише у свій біль. Де ж тоді кохання, у якому він їй зізнався перед тим, як піти геть не озираючись?

«О небеса! Я мушу все виправити».

За два дні Адріана із Владом поверталися до Вінниці. Паріс примчався захеканий, коли вони сідали в корабель.

– Я лечу з вами!

– З нами? – здивувався Влад. – Але ж ти ніби не маєш завдань у Вінниці.

– У мене є інші справи.

– А, тоді гаразд.

Паріс застрибнув всередину, і вони рушили.

Ольга саме годувала Максика, коли в двері постукали.

– Цікаво, хто це до нас завітав? Ніби нікого не чекаємо…

Вона відчинила двері й ледь не зомліла.

– Олю… Пробач мені… – очі Паріса були вологі, голос тремтів. – Я не знаю, як міг бути таким безсердечним. Ти відкрила мені своє серце, а я просто пішов.

Ольга хитала головою, шоковано дивлячись на чоловіка.

– Будь-хто на твоєму місці зробив би те саме… – тихо відповіла вона. – Я сволота, яка зрадила людей, що прихистили мене…

– Будь ласка, не кажи так, – він обхопив її своїми сильними руками й став цілувати в маківку, обливаючись слізьми. – Я не будь-хто. Я людина, що простягнула тобі свою руку й подарувала серце. І я не мав права так вчинити. Пробач, пробач… – гаряче шепотів він.

– Парісе, це ти мені пробач.

Він нахилив голову й припав до її губ. Вона відповіла на його поцілунок. Він був солоний і болісний – цей поцілунок примирення.

Вони застигли на порозі, тримаючи одне одного в обіймах. І надовго втратили відчуття реальності. Аж коли Максик почав плакати, Ольга ніби прокинулась:

– Треба йти.

– Ходімо разом.

Паріс догодував Максика, а тоді грався з ним.

– Олю, – звернувся Паріс, визираючи з-під дитячої гірки з набору, – то ти станеш моєю дружиною? Чи, може, вже хтось інший тобі це запропонував?

– Якби навіть запропонував – я б не погодилась, – кокетливо відповіла вона.

– А чому ні? – продовжував він у легкій жартівливій манері.

– Мабуть, тому, що моє серце вже зайняте.

– Так? І хто цей щасливчик, що вкрав твоє серце? – Паріс підняв брову із комічно-суворим виглядом.

– Ну… Один високий, сильний, красивий, чорнявий, до біса привабливий феніксянин.

– О-о, і як його звуть? Я його знаю?

– Напевно. Ти з ним весь час зустрічаєшся в дзеркалі.

– Гм, загадковий хлопець із задзеркалля – мій суперник.

Ольга засміялася. Вона підійшла до нього й поцілувала в ніс.

– Я згодна стати твоєю дружиною.

Паріс відклав іграшки й оповив Ольгу своїми кремезними обіймами.

– Я найщасливіший чоловік у світі.

– А я найщасливіша жінка.

Максик дивився на дорослих, сидячи на ігровому килимку й радісно сміявся, махаючи ручками. А дорослі розчинилися одне в одному, забувши всі прикрощі й образи. Бо часом, щоб дійти від болю до щастя, достатньо лише переступити поріг.