Глава 45. Із перших вуст

Після одруження Влад жив з Адріаною в домі Литвиненків. Він був достатньо просторим. Переїжджати до чоловіка жінка не хотіла, адже, бувало, потребувала допомоги рідних, доки Влад працював у Центрі управління.

Вони були одружені вже два місяці. Влад був зразковим чоловіком, максимально уважним і добрим до Адріани. Він і справді став їй надійною опорою. Відчуття горя поволі відступало. Вона відпускала спогади й страшні думки, їй було комфортно поруч із ним, ніби він став тим рятівним корком, що закрив пробоїну в човні її життя.

Аж тут ця новина… Новина, що принесла нову надію в її життя. Новина, що змусила її відчувати провину перед ним.

Влад повернувся пізно.

«Чи він уже знає про братів Іолая?» – думала Адріана, дивлячись на чоловіка, який повільно роззувався біля дверей. Але його обличчя нічого не виражало. Влад завжди вмів майстерно маскувати свої переживання.

– Привіт, моя хороша, – він поцілував її в щоку. А тоді присів і промовив на рівні її живота: – І тобі привіт, пташенятко.

– Ти так пізно, – усміхнулась вона, намагаючись приховати своє хвилювання.

– Вибач, вирішував із Парісом питання організації груп порядку в Геополісі.

«Із Парісом… Отже, він знає?» – Адріана крадькома зиркнула на обличчя Влада. Але він був спокійний.

Вона накрила йому вечерю й сіла поряд.

– Ти якась дивна сьогодні, – сказав він, прожовуючи шматок смаженої картоплі й усміхаючись.

– Дивна?

– Так.

– Паріс тобі нічого не казав? – спитала Адріана, потупивши погляд.

– Ти про братів Іолая?

– Отже, ти знаєш… – видихнула вона.

Влад узяв її легенько за підборіддя й поглянув у вічі:

– Мила, ти переживаєш за мене? Боїшся завдати мені болю?

– Угу…

– Не переймайся. Якщо Іолай повернеться, я не буду тебе утримувати.

Він на якийсь час замовк і ніжно розглядав обличчя Адріани.

– Знаєш, я тепер зрозумів, що означає фраза «коли любиш – відпускаєш». І вдячний тобі, що саме з тобою я пережив ці почуття й дізнався, що таке любов. Не та блискуча етикетка яскравих емоцій – а глибинне, справжнє, як дороге вино.

Він глибоко вдихнув.

– Адю, я буду щасливий, якщо ти будеш щаслива.

Адріана обійняла його, відчувши полегкість:

– Я вдячна тобі за це…

Влад був і справді ніби просвітлений цим почуттям. Він настільки змінився на краще, що Адріана не впізнавала в ньому колишнього управлінця темних. Це було справжнє покаяння, що преображає із темряви в світло, із корисливості до самопожертви, із заздрощів до бажання віддати останнє.

– Хочеш поїхати в Геополіс? – він примружив очі.

– Так.

– Тоді зранку вирушаємо.

Паріс вирішив свої справи у Вінниці й готувався летіти із Владом та Адріаною. Зранку він прийшов до їхнього дому. І щойно відчинив двері, як на порозі зіштовхнувся з Ольгою. Вони на мить завмерли, дивлячись одне на одного. Здавалося, навіть перестали дихати.

– А… а що ти… ти… тут робиш? – заїкаючись спитав Паріс.

– Занесла Адріані плед, який позичала вчора, – ніяковіючи відповіла Оля.

– Он як… – видихнув він. Молодий чоловік раптом відчув, як йому щемить серце. Він надто скучив за нею. Коли не бачив, то й не відчував – як сильно. А тепер – зазирнувши в ці глибокі, темні очі – відчув, ніби його душу витягнули.

Вони ніяково стояли, мовби бажали щось сказати. Вірніше – виговорити все те, що накипіло за ці два місяці розлуки. Але слова не приходили.

– Мені треба йти, бо Максик сам удома, – тихо мовила Ольга.

– Так, авжеж, – Паріс вклонився їй на знак прощання, а вона йому у відповідь.

Ольга швидко пішла, не озираючись, ледь дихаючи. Її серце гучно пульсувало в скронях. А Паріс завмер біля дверей, довгим поглядом проводжаючи її – таку маленьку, беззахисну, нещасну й самотню. Він приклав руку до очей, відчувши сильний щем. Відтак опанував себе й зайшов до будинку.

Вони дісталися Геополіса, коли сонце вже хилилося до заходу. Вулиці були на диво порожні – ніби всі раптово кудись виїхали. Над містом висіла якась напруга. Поодинокі перехожі намагалися пройти якомога швидше, ніби їм загрожувала якась небезпека. Навіть тварини поховалися у провулках і затінках.

– Що відбувається? – здивовано спитала Адріана, коли корабель приземлився на вулиці побіля будинку Іолаєвої родини.

– Просто ми почали чистити місто від заворушників, – відповів Паріс. – І поки що всі у сум’ятті й налякані.

– Чистити? – перепитала Адріана.

Паріс засміявся.

– Якщо ти подумала, що ми когось тут убиваємо, – то ні. Просто довелося ув’язнити найбільш активних. А оскільки в’язниць у Геополісі дуже давно не було, то довелося організувати. Усі поки шоковані. І не дуже розуміють, що відбувається. Тому сховалися – про всяк випадок.

– Так дивно, – хмикнула Адріана.

– Так, Адю, – мовив Влад, – нам, землянам, складно зрозуміти реакцію феніксян на створення тюрми. Адже для нас таке явище було цілком нормальним. А вони вже не пам’ятають на своєму віку такого. Це інший світ. Але тепер він, на жаль, уподібнюється до нашого.

– Як шкода, – Адріана підняла брови будиночком.

Вони підійшли до будинку й постукали. Двері відчинила Тея.

– Мої дорогі! Яка я рада вас бачити! – вона обійняла Адріану, а тоді здивовано поглянула на Влада.

– Я Влад, може, ви мене пам’ятаєте. Ми з Адріаною одружилися два місяці тому.

– Одружилися? – розгублено перепитала Тея.

– Ми ж думали, що Іолай загинув, – виправдовувався Влад. – Адріані потрібна була підтримка, адже вона чекає дитину.

– Так-так, – з розумінням кивала Тея. Вона намагалася приховувати емоції, але було видно, що їй це неприємно.

– Проходьте в дім.

– Дякуємо за запрошення, – відказав Паріс. – Але ми із Владом маємо зустрітися зі старійшинами та жерцями стосовно заворушень.

– О-о, розумію. Знаєте, відколи відкрилася в’язниця, в Геополісі стало значно спокійніше. Бо до цього таке творилося, що не можу й передати.