Глава 43. Загублений брат

Минула доба. Іриней, Філей та Ойбал усе ще сиділи біля корабля на кам’янистому схилі Грифонового нагір’я. Вони були розгублені. Чим більше минало часу, тим більше згасала надія, що Іолай з’явиться.

Сірі скелі здіймалися до самого неба, нагадуючи велетенські застиглі хвилі кам’яного океану. Між ними тягнулися вузькі ущелини, де без упину гуляв холодний вітер. Подекуди на схилах росли невисокі дерева зі сріблястим листям, що тихо шелестіло навіть тоді, коли повітря здавалося нерухомим. Небо було прозоре й холодне, з глибоким бузковим відтінком. Холодні тумани повільно сповзали з гірських вершин і застеляли долину.

Брати були виснажені до межі. Чотири місяці полону залишили на них свій відбиток: їхні обличчя схудли, рухи стали важкими, а в очах постійно була напруга.  

– Сподіваюсь, він живий… – зітхнув Ойбал, не відводячи погляду від Зоряної брами.

– Ти вже стільки разів це повторив, – тихо зауважив Іриней, але в його голосі не було докору. Він і сам хапався за ту саму думку, хоча з кожною годиною надія слабшала.

Філей сидів мовчки, обхопивши руками коліна. Його плечі тремтіли від внутрішнього напруження.

– Ми не можемо піти, – сказав він. – Якщо він з’явиться, а нас тут не буде…

Ніхто не відповів. Усі троє думали про одне й те ж саме.

День повільно хилився до вечора, коли над нагір’ям почувся далекий низький гул. Спершу він був схожий на грім, що котиться між горами, але звук швидко наближався й ставав виразнішим. Брати підвели голови.

Над хребтом виринув патрульний корабель хранителів. Він летів низько над скелями, розрізаючи повітря м’яким світлом. Його корпус був сріблясто-білим, із тонкими світловими лініями вздовж бортів.

Корабель зробив коло над місцем приземлення братів, а тоді плавно опустився на рівний майданчик неподалік від Зоряної брами. Звідти вийшов високий чоловік у темно-синьому обладунку. За ним з’явилися ще кілька людей.

– Вітаю! Я Лікург, – представився чоловік. – Ми патрулюємо ці місця. Ми засікли активацію Зоряної брами на Грифоновому нагір’ї. Це ви скористалися нею? Хто ви такі?

– Ми повернулися із Землі, – відповів Іриней.

– Із Землі? – здивовано оглянув братів Лікург і підійшов до них. Він вдивлявся в їхні обличчя і раптом ніби щось зрозумів.

– Іриней? Філей? Ойбал?

– Так…

Лікург похитав головою.

– Ви живі! Усі думали, що ви загинули на Землі!

Хранитель по-братньому обійняв кожного.

– Яке щастя! Хвала небесам!

Лікург уважно оглянув їхні виснажені обличчя.

– Розкажіть, що сталося.

Іриней коротко розповів про полон, втечу, політ на машинах темних та останній бій біля Зоряної брами.

Коли розповідь дійшла до зникнення Іолая, Лікург помітно посерйознішав. Його обличчя спохмурніло.

– Ми чекали, що він з’явиться слідом за нами, – сказав Ойбал.

Лікург повільно похитав головою.

– Боюся, усе складно.

– Що ти маєш на увазі? – різко спитав Іриней.

Хранитель кілька секунд мовчав, добираючи слова.

– Іолай, коли випав із корабля, потрапив у нестабільний часово-просторовий потік.

– Що це означає? – схвильовано спитав Філей.

– Це означає, що він міг вийти з порталу будь-де.

Ойбал зблід:

– Наприклад, на Землі?

– Так. Або на Феніксі. Або на будь-якій іншій планеті.

Лікург тяжко зітхнув.

– Але це не найгірше.

– А що найгірше? – налякано спитав Ойбал.

– Він міг потрапити в інший час. У минуле або майбутнє.

Іриней шоковано дивився:

– І як далеко в минуле чи майбутнє?

Лікург похитав головою.

– Невідомо.

Філей опустив голову, Ойбал нервово потер обличчя долонями. Брати поволі усвідомлювали масштаб трагедії.

– Але ж він живий? – налякано спитав Ойбал.

– Імовірно, – відповів Лікург.

Повисла гнітюча тиша.

– Він мав усі шанси вижити, – підбадьорив братів хранитель.

– А є якась можливість його знайти? – спитав Іриней.

– Не можу нічого обіцяти. Але все ж у нас є певні технології. Ми можемо спробувати пошукати його за квантовим слідом.

– Будь ласка, зробіть усе можливе, – попрохав Іриней.

– Так, звісно. Але дещо пізніше. Ми підготуємо наші пристрої і проведемо цю роботу. А зараз вам потрібно потрапити додому. Геополіс має знати, що ви живі. Обрадуємо ваших рідних.

Брати із хранителем і патрульними повільно рушили до корабля.

Над Грифоновим нагір’ям почали з’являтися перші зорі. Внизу залишалися скелі, холодний вітер і мовчазна Зоряна брама, що не захотіла відпустити Іолая.